Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

у своїх істерично-фаталістських перепадах настроїв перебував саме у фазі нестримної балакучости, за півхвилини встиг виляпати начальникові варти увесь мій життєпис. А той, почувши, що я поляк, математик і працівник концерну Круппа, відвів мене до полковника. Полковник приємно побазікав зі мною за склянкою джину, розпитав про це й оте, й ґречно вибачився. Не треба було бути просякнутим тьмідиною генієм, аби втямити, що він пішов спитати по радіо, чи в берлінських реєстрах Friedrich Krupp AG узагалі значиться прізвище співробітника Ґерославського. Це затягнулося до смеркання і глибокої ночі, коли зв’язок поліпшився: перш ніж запитання і відповідь пройшли на хвилях етеру й телеграфним кабелем через півсвіту туди й назад, над Сибіром встигло засвітитися кольє Чумацького Воза, а жовтий лампіон місяця відбув півдороги до Китаю. Полковник ван дер Хек зайшов до мене до світанку, коли я спостерігав з майданчика на огорожі за Місяцем, який плавав на хвилях Лєни. В мокроті річки зібралися також тіла з Качуґа, Місяць обертав той чи інший труп із ледачою розвагою, а вони тюхтіювато підстрибували, роздуті, розпухлі. Бур почастував мене цигарою зі сталевої туби. — Отож, діє німецька бюрократія. А чи не опинилися тепер, бува, на протилежних боках фронту Ніколай і Вільгельм? — У Німеччині робітнича революція, вони самі не знають, на якому боці фронту перебувають, — сказав ван дер Хек. — Alors, ділові люди завжди перебувають на одному боці. Вíйни й політики, що вони значать для грошей? Гроші перетечуть усе одно, знайдуть собі шлях; Société Minière de la Sibérie має великі інтереси також із Круппом. Вони перевірили, виявили двох Ґерославських. Веліли мені запевнити, що я не старший із них. Барон Ампен вилежується під пальмами в Геліополісі, а я у справі під командуванням Круппа. — Мій батько помер. — Ми викурили цигару в тиші, слухаючи повільне дихання тайги. Бур придивлявся до мене краєм ока, злегка посміхався, коли я ловив його погляд. — Ви не повертаєтеся до Європи, — сказав він нарешті. — Ні. — То куди ж? — За Кєжму. — Зимною залізницею ви далеко не заїдете, лінію, мабуть, відремонтували, проте за Усть-Кутом потяги перехоплює Церква Святого Мартина. Ми можемо висадити вас у Кіренську. Підете звідти на захід, до Підкам’яної Тунґуски. — Дякую. — Не турбуйтеся, я нічого не повідомлю Круппові. — І тільки коли він пішов, я зрозумів, що ван дер Хек думає, наче я, користуючись Відлигою, прямую тепер за Останню Ізотерму, до місця Удару. Ця думка негайно розбурхала тузінь інших думок і планів, із простроченою, розталою надією. Бо, може, й удасться тут заморозити щось знову?.. Я сидів на огорожі до світанку, неквапно смакуючи одну нескінченність за іншою, розділяючи їх на піднебінні кінчиком язика, наче облатку від облатки.

До Кєжми я дістався на початку травня, і то не без клопотів, бо більшість постійних мостів було висаджено, а сезонних мостів після Відлиги не поставили жодних, зрештою, усі так звикли подорожувати зимняками, що рвучкі весняні річки виявилися раптом майже нездоланними перешкодами, й щоби перебратися через найменший потік, доводилося об’їжджати багато вёрст. Інший клопіт був зумовлений тим, що, хочеш не хочеш, я й надалі пересувався вслід за тією селянською армією мартинівців. Я гадав, що наші шляхи розійшлися ще над Лєною, але ні: як сказав полковник ван дер Хек, вони утримували всю Зимну Залізницю за Усть-Кутом. Наближаючись до Кєжми, я зустрічав дедалі більше мартинівців, котрі подорожували невеликими групами, — вони збиралися сюди з усього Сибіру, мов тварини, що збиваються завдяки якомусь невимовному інстинктові в одну орду. Зрештою, я навіть не мусив від них ховатися, бо вони вважали очевидним, що і я — йдучи в тому ж напрямку — їхній брат у вірі. Я не заперечував: цього вистачало. Було Літо.

Як тоді мені оповіли біля нічного багаття на тракті: вони йшли, позаяк мав відбутися на могилі Святого Самозаморозника великий збір за участи всіх зимних отців, ба навіть самого Распутіна, вигнаного геть із Царського Села й Європи, спільний збір Церкви Распутіна і всех его сект отщепенческих, мартинівців-єретиків; туди всі йшли в згоді, тобто не мордуючи одні одних на шляху. (Було Літо). Безневинно запитавши про одне й друге, далі я вивідав, що могили Святого Мартина насправді немає, бо ніхто не знає, що трапилося з Мартином (вони вірять, що той живим зійшов у Кригу), натомість символічною могилою вважають старий Мартинів скит, ущент знищений козаками за наказом царя. Від цього мені аж шкіра стерпла, бо я пригадав, де сáме той скит стояв.

Я вирішив за всяку ціну роздобути верхового коня. У Кєжмі, тепер наполовину спаленій, та й раніше — містечку радше невеликому й мало представницькому, гуртувалася юрба паломників, приправлена чималою порцією людської потолочі, занесеної сюди вітрами Історії. Згідно з мапами ван дер Хека і вказівками, отриманими від мешканців Кєжми, на мене чекав принаймні тижневий марш. Юрба вирушала наступного дня, а перші паломники, мабуть, уже перебувають на місці. Увечері я оглянув околиці з дзвіниці церкви. Багаття мерехтіли від обрію до обрію, дальші світилися щільніше, ніж зорі в небі. Тут зібралося кількадесят тисяч люду. Як прогодувати таку силу-силенну? Як утримати серед них лад? Щира віра всьому не зарадить. (До того ж було Літо). Отці-мартинівці намагалися порядкувати, розподіляли порівну зібрану силоміць по дорозі їжу, призначали вартових… Але тільки в русі, лише доки вони прямують до чітко визначеної мети, можна контролювати таку людську масу.

На дзвіницю я видерся, щоби поспостерігати за рухами вартових: вони мали коней. Вони також мали вогнепальну зброю. Я пригадав, як колишні каторжники зіштовхнули з сідла вершника в засідці посеред лісу. Справу цю можна було провернути навіть самому, і я її ретельно запланував. Я причаївся за першим поворотом посеред лісу на шляху з Кєжми, який найчастіше обирали мартинівці, їдучи верхи на конях. Підібрав міцну, зручну жердину й знайшов дерево, послужливо нахилене над трактом. Зіп’явся на гілляку й чекав, схований у нічному мороці, в нічному шумі лісу. План був простим і логічним. Раз, два, три.

Ніщо не пішло за планом. (Було Літо). Щоправда, я поцілив жердиною у вершника, але той, замість гладко вилетіти з сідла, мимоволі вчепився за оту жердину й потягнув мене разом зі собою, тож ми звалилися гамузом на одну купу: я, мартинівець, кінь, жердина й важка гілляка. Мартинівець скрутив собі в’язи, я вибив собі пару зубів, а кінь поламав ноги. Перш ніж я устиг отямитися від цієї розбійничої