Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Пожовклий папір запліснявів, написане зблякло. Я обережно гортав аркуші. Останній запис: «11 грудня 1924 року, 96 тенебрів. Цар довкола. Князь в Алєксандровську. Атака». Й так далі. Я сміявся, хитаючи головою над блокнотом. Під сподом, стиснуті аптекарською ґумкою, були карти П’ятніка. Я вийняв, поволі їх перетасував. Постаті королів і дам показували бліді обличчя, тло гральних карт з часом набуло барви вікової слонової кістки, вкрилося мережею дрібних тріщин, немов старечих зморщок. Проте, вони й далі могли зблиснути в сонячному світлі, пустити променистий рефлекс, від чого мружилося око. Я поглянув угору. Сонце ще не сягнуло зеніту, немає ще полудня. Чи зможу я без годинника впродовж півгодини підтримувати двадцятисекундний ритм?

Чи взагалі прототип Теслового Молота Тьмідини все ще б’є в іркутській Фізичній Обсерваторії?

Я нотував паличкою на землі: нуль, нуль, нуль, один, нуль — і Auferstehung.

«Шульц продав Теслу. Тікайте. Поченґло рятує. Договір із Побєдоносцевим. Спілка заморозників. Зима тримається».

Проте в цьому зашифрованому повідомленні було чимало спотворень, і про багато знаків я мусив здогадуватися. Спотворення, урешті, наростали в ритмі близько тринадцяти хвиль, тобто понад чотири хвилини, що дуже виразно показалося при контрольному повторенні. Я задумався, спершись підборіддям на залізяку й дивлячись на почеркану поверхню грязюки.

Зима тримається, авжеж! Повідомлення явно застаріло. Чи можливо, що хвиля розходиться Шляхами ще багато років після вимкнення Молота? (Який ми маємо рік?) Шифрограми сливе, напевно, відправляла mademoiselle Крістіна, й радше ніхто їй не допомагав, а якщо вона питала Ніколу, то він теж не найкраще орієнтується у приземлених, політичних питаннях. Таким чином, слід читати ці шифровані депеші, беручи до уваги їхню необізнаність і наївність. Ну, але Зиму з Літом навіть вони не переплутають.

Існує також імовірність, що повідомлення узагалі брехливе.

«Тікайте». Якби вони знали про авагів… А звідки вони могли би знати? Зрештою, я не думав, що за місією отих безсмертных зліпків стояли якісь політичні розрахунки, — тоді передусім їх нацькували б на Пілсудського, Поченґла чи інших областников, анархістів, сибірських революціонерів. Для кого тут найбільшу загрозу становила вигадана влада Сина Мороза над Історією? То було питання віри, а не політичних міркувань. Такий наказ міг віддати охранці цар, нова нічна маячня, вимучена під кошмарами Зимового палацу. Або Распутін.

Так или иначе, тепер це все не має жодного значення, — бо немає вже Сина Мороза, немає Батька Мороза, й немає Історії. Відмерзло.

Я стер нотатки з нулів й одиниць на землі.

Серед залізяччя, видобутого із піщаної намулини, було багато дроту, з якого можна зробити сильця; я теоретично знав, як вони мають діяти, а позаяк з’явилася невелика лісова дичина, варто принаймні таким методом пополювати в тайзі, може до вечора упіймаю собі якесь м’ясо на смаженину. Вишукуючи дроти, кабелі й сталеві планки, я натрапив на трохи зігнутий ціпок-тьмідинометр. Сперся на нього для проби — витримав. Я обтер його травою і ганчіркою, відколупав пісок і глину. Й коли закрутив хитуном, усередині загарчало невелике теслектричне динамо. Крижлізо не іржавіє!

314 тенебрів.

Жодного сумніву: Літо.

Я пішов у тайгу. Тут немає реґулярності, притаманної європейським лісам: стовбур, просвіт, стовбур тощо; нічого подібного. Тайга п’яна, тобто вирісши на мерзлоті й будучи розмороженою, вона демонструє природний безлад: дерева й справді хитаються, наче п’яні, вони так неглибоко вкорінені в мерзлоті, що найменший вітерець їх нахиляє і перевертає. Тому тут так багато повалених дерев, які все ж ростуть, попри гадане повалення: п’янчуга спирається на п’янчугу, але й далі живий, бадьорий і крислатий.

Я знайшов на колючих кущах незрілі ягоди; я обжерся ними, наче останній дурень, сподіваючись, що це який нешкідливий для здоров’я вид сибірського плоховника, про який нам розповідав доктор Конєшин. Адже я раптом відчув голод, немов у мені увімкнулося якесь абсолютно нове внутрішнє відчуття: тіло промовило безпосередньо, власним органічним діалектом. Їсти!

Звичайно ж, я негайно все виблював, повернувши ягоди, шлункову жовч, пісок і землю, разом із дрібними камінцями.

Потім я знову об’ївся плоховником.

Після смеркання я повернувся туди перевірити дротяні пастки, — що знову-таки було нерозсудливо, позаяк після заходу сонця більшість із них я не знайшов. Крім того, тільки в одну із них упіймалося щось живе: подібний до пацюка гризун, не набагато більший за бурундука. До того ж, повертаючись крізь ліс у пітьмі, я заплутався у кущах лози й черемхи, й наступив на обірвану галузку, чи гострий корінь, проколовши собі стопу, тож виразно накульгував.

Напнувши на поламаних жердинах залишки шкур і повсті, я провів наступну половину ночі під цим імпровізованим захистом від вітру, намагаючись розвести вогонь найпримітивнішим способом, тобто без сірників або запальнички: чи то б’ючи каменем у кремінь, чи тручи палицею палицю. Я урешті почав було міркувати, чи не варто скуштувати цього лісового пацюка у сирому вигляді.

Коли я, нарешті, викресав вогонь і змайстрував із розколеного стовбура неоковирну нодію, щоби цей вогонь безпечно утримати цілу ніч, то спік гризуна, поспіхом оббілувавши його крижлізною бляхою, і зжер за кілька хвилин, ще гарячого, випльовуючи дрібні кісточки. А потім пальцями, забрудненими кров’ю, землею й попелом, виколупував із зубів тверді шерстини.

Відтак я ліг, вже ситий, черевом до зірок. Ликувате м’ясо вбилося мені в нутрощі важким кулаком, твердий кулак розпихав мене зсередини. Я зригнув раз, і вдруге. Щось булькотіло й бурчало в невидимих органах, у мені хлюпотіли рідини й органічні жири, пересувалися гази, накручуючи дзиґарі гнилизни й пружини ентропії. Я поклав руку на пупок. Довкола осі світу оберталися наді мною ясні стежки життя мешканців Горішнього Краю, пропалювалася крізь чорний небосклон кров янголів. Я помацав м’яку землю поруч і натрапив на тьмідинометр і блокнот. Зітхнув.

Я гортав жовті сторінки при блиску млявого полум’я, плямуючи папір липкою грязюкою. До перших нотаток про сибіріаду були ще зауваги до праць із математичної логіки й коментарі до Котарбінського й Тайтельбаума, — я про них зовсім забув. Ще раніше — якісь варшавські записи… Я байдуже їх гортав, ковзаючи поглядом по бляклій каліграфії. Я позіхнув; жужмом випали якісь папери. Підніс їх до світла. Незакінчений лист до панни Юлії.

Мені захотілося сміятися. Я голосно гикнув: відізвалася сова. Де тут перша сторінка… Боже мій, скільки ж це я їх за всі ці місяці нашкрябав! Добряче понад тузінь. Найдовший лист у світі. А почалося, — я прочитав сам початок, — почалося від того, що коли я повернувся до себе після останніх відвідин