Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Я мав каміння в устах і пісок у вухах, я мав залізо в долонях. Іржа вросла мені в шкіру, відпадала шматками й сипалася червоним пилом, коли я робив перші кроки; іржа, а може інші криваві виділення землі. Довкола мене стирчали з ґрунту кості й цілі кінцівки: руки, ноги. У каламутній калюжі плавало людське око. Птах видзьобував пальці з-поміж молодої трави. Я відігнав його залізякою. Він зірвався до лету з гниючого черепа. Я підніс ту голову, вхопивши за пасмо темного волосся. Батько поглянув порожніми очницями, вищирився у беззубій посмішці.

Такою була моя перша голосна думка й перша цілком усвідомлена дія: поховати батька. Я знайшов суху місцину й викопав яму, а далі пішов позбирати його тіло.

Знайшовши третю руку (й усі десниці) й четверту стопу, і я втямив, що не вдасться видобути із Сибіру лише одну смерть мого батька. Все умирає, і все народжується; земля перетравлювала рештки якутів, тунґусів, мабуть щось і від пана Щекєльнікова та японців валяється тут, у болоті, певно й від ще давніших сибіряків. Лінія зеленої тайги на північно-східному боці відповідала пам’яті часу зими: я вийшов поруч із місцем вимороження бурульника. Тут батька найрясніше — голова, рука, кістка, — проте, урешті-решт, наші тіла здебільшого анонімні. Хто розпізнає власний хребет і таз, хто признається до однієї з показаних йому литок, навіть якщо вони чисті й не надто підгнилі, хто вкаже правильні вказівні пальці серед запропонованих в’язанок по тузіні кожна, хто дасть поліційний опис власного серця? Усе це таємниці. Ми не знаємо себе в абсолютно дослівному сенсі, тобто анатомічному, матеріальному, різницькому. Далебі, нам залишається тільки покладатися на фйодоровців майбутніх століть і їхніх автоматических червяков, бо якби дійшло до чогось, то ми самі спартачили б воскресіння тіл, як і все інше.

Я збирав тіло в грязюці, мабуть чорний від грязюки; був тільки бруд, і сморід, і гній, і глина, але оте розклеєне на шматки тіло в дотику й теплому стиску не здавалося мені анітрохи огиднішим. Правду кажучи, жодна з речей, яких слід було торкнутися, не викликáла в мене огиди. Навіть дрібні мушки, що люто атакували, пхаючись у носа, очі, губи, — мошкá, яку всі століттями клянуть, — навіть вона здавалася мені цілком симпатичною завдяки самому фактові її існування: існує, то й добре. Згодом я зрозумів, що упродовж перших годин після виходу на світ я перебував у своєрідній знеболюючій ейфорії, якщо подив, настільки потужний, що майже оглушливий, можна назвати ейфорією.

Отож, щойно лише сповнивши всі повинності перед чужими тілами (місце поховання я означив кам’яним насипом, наміряючись згодом устромити там хреста), я звернув увагу на власне тіло. Обмившись у баюрі неподалік, здерши глиняні нарости й свіжі струпи під ними, висмикнувши землю і рослинну гниль із волосся і бороди, я урешті зауважив речі, що мали б мене зворушити насамперед. Мені важко ходилося, — що ж, я мав довгу рану на правій нозі, через стегно, коліно, ледь не до п’яти. Рана, схоже, затяглася, але нога зле ворушилася, криво ступаючи, похрустуючи в суглобах, згинаючись занадто легко; вона виглядала худішою і взагалі набагато дрібнішою, ніж ліва. Тимчасом стопи ступали криво, оскільки були цілком позбавлені пальців, мабуть обморожених. На руці, зрештою, теж бракувало кількох (одного на лівиці, двох на правиці; на щастя, уціліли великі пальці). Я мав також клопіт із лівим оком, те, що я узяв було за засохлу грязюку, насправді було грубим зростанням розтрощеної кістки черепа, опухлою ґулею і загноєною повікою; я не бачив на ліве око нічого й, правду кажучи, не був упевнений, чи там, під сподом, ще обертається очне яблуко, чи хіба якась роздута бульба внутрішньої ґанґрени. Я втратив також ліве вухо (але чув ним). Придалося б дзеркало, бо у в’язких калюжах кожне відображення відлякувало жахливою карикатурністю. Я бачив, що чималі ділянки шкіри — на руках, на стегнах, на грудях — дивно знебарвилися, найпевніше від ледь не смертельних обморожень, тож я виглядав, немов жива мапа країни багна, торфу й вересу. Деякі з цих ділянок залишалися нечутливими на дотик. Під шкірою переміщувалися тверді пухлини, схожі на камінці чи на панцирні хрущі. Я обмацав язиком ротову порожнину: кількість зубів ліворуч відрізнялася від кількости праворуч, горішніх — від долішніх. Коли ж я замахав руками, то скреготнуло щось у мене під карком і заболіло в спині, — так я дізнався, що одна лопатка висить тепер нижче, ніж інша, й рука не досягає туди, куди мала б досягати. Коли я нахилився до землі, призахідна тінь висвітлила на землі профіль невеликого горба.

Але я жив. Жив. Жив!

Я роззирнувся довкола, де на краю тайги мав стояти наш табір. Звичайно, нічого суттєвого не стирчало понад травами. Спираючись на якусь залізяку (це було, мабуть, якесь окуття з отих недогорілих саней), я пройшовся рівниною. Безліч комах мерехтіли й дзижчали над зеленню, у тому числі чудові метелики тигрячих барв. На поваленому стовбурі ялини стояв у стійці невеликий бурундук, гріючи смугасте хутро на весняному сонці, водночас він мружив вуглисті очка й роззявляв писочок. Я свиснув. Він лише повернув голову. Як давно відступила Зима? Який, власне, рік надворі?

Я знайшов рештки наметових жердин. Копирсав у землі, колов залізом. Знайшов струхлявіле дерево й крижлізні бляхи — вони, власне, добре збереглися. Виволік із западини кілька зотлілих ганчірок і два безформні шматки шкури. Через годину-дві виявив піщану намулину поміж камінням, куди із розталою водою, як виглядає, стекла більшість речей із намету пілсудчиків, бо там я вирвав із клейкого ґрунту шматки повсті, дві цілі скрині, проржавілу цівку дубельтівки, клубок перегнилого хутра, жалюгідні рештки пічечки й кільканадцять фунтів іншого сміття, ретельно перемішаного з рінню й глиною.

Одна зі скринь містила провіант, але вода попала всередину, нищачи продукти. Я знайшов консерви з вітамінізованими фруктами фірми «Мільке й Сини». Вони справляли пристойне враження, при струшуванні ваговиті й глухі, як належиться. Я розбив їх на камені, скориставшись залізяччям. Показалися муміфіковані трупи плодів, що радше нагадували волоські горіхи.

У другій скрині були мої речі, це можна б було вважати надзвичайно щасливим випадком, якби не те, що й туди потрапила вода. Тканина й папір розсипáлися від найлегшого дотику, зморожені колись в одне болотне місиво. Уцілів лише пакет, щільно загорнутий у церату й ґуму, себто