Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

народжуються Злучені Держави Сибіру. Він дивно поглянув на мене і вказав на контору при крамниці (неспалену). Я примружив око. Там висів плакат, здалеку досить схожий на антияпонські плакати часів війни. Я підійшов. Хтось відірвав нижню частину, куля прошила напис угорі, — проте найважливіше зосталося. Це була відозва до Народу Сибіру, в стилі газетних оповідок у малюнках, виголошувана поставним лісорубом з не надто слов’янською зовнішністю. Дроворуб на плакаті оголошував, що ці землі та їхні багатства перебувають тепер у володінні не Императора Всероссийского, а народу Сибіру, — адже 17 жовтня 1929 року в Томську було створено Соединенные Штаты Сибири, які віддають сибірякам демократичну над ними самими владу. Томську Відозву підписали різні політичні комітети, в тому числі Нові Народники й эсеры-вешатели Савінкова, проте першим у списку було Всеобщее Областничество, яке представляв П. Д. Поченґло. Нижче, під лівою рукою дроворуба, тягнулася промова про плановану діяльність Тимчасового Уряду ЗДС: цього уривка бракувало. Я запитав Яна, чи чув він щось про той уряд. Хто його канцлер? Чи не який поляк, бува? Ян, проте, не надто серйозно ставився до цього проекту. То салонні забави панів-політиканів, буркнув він, придивляючись до трупів, які виловлювали з річки плотарі-инородцы. Хочеться ж їм узагалі таку пропаґанду по всій країні розсилати — скільки тутешніх людей уміють читати, га? Потім він вирушив до південних могил, шукаючи свою жінку й ребенка.

Ми згаяли в Качуґу три дні, чекаючи нагоди вирушити човном униз річкою. Ян першим полишив цю думку, воліючи йти за мартинівцями пішки. Подібних волоцюг тут були сотні, всі так само не мали грошей, жебрали в людей якусь теплу страву й дах над головою. Гроші, зрештою, нічого б серйозно не змінили: як я швидко зауважив, царський рубль незабаром після Відлиги зжерла інфляція, не краще велося й іншим європейським валютам: вартість зберігав лише американський долар, ну й золота руда та діаманти. Фашуйкін платив за прибирання міста й підтримування порядку картоплею, ріпою та цибулею, а також борговими розписками його Деревного Синдикату. Я відпрацював два дні коло трупів, принаймні попоївши від пуза. Розписки служили для підтирання задниці.

Ян втратив терплячку й вирушив на північ лісопильним трактом. Я наздогнав його потім, коли він уже мандрував у групі з кількох в’язнів, які вислизнули з-під влади Фашуйкіна й, скориставшись неочікуваним звільненням завдяки Відлизі, намагалися повернутися додому, до Європи. Таких ніби-утікачів, яким кайдани самі впали з ніг, коли скресла Крига й зникли державні окови, було чимало. Частина прямувала на південь, до Іркутська, сподіваючись виїхати Транссибом або морем через Владивосток чи взагалі маючи намір перетнути Монголію і Харбін, скориставшись з Китайської Революції. Інші, як оті Янові товариші, йшли просто до Красноярська. Ще інші — тих було найменше, — не маючи до чого повертатися і не дуже орієнтуючись у широкому світі, сподівалися, що наймудріше вчинять, залишившись під крилами Фашуйкінa et consortes.

У товариства бывших каторжників була одна безсумнівна перевага: вони не загинуть від голоду в зеленій тайзі, як і не помре від голоду будь-яка людина при них. Зрештою, дорогою вони напали на вершника в мундирі, викравши ґвинтівку й амуніцію, а одного разу потому їм трапилося підстрелити вгодованого оленя. Що знову таки стало причиною розставання з Яном, бо той не хотів витрачати ще один день на білування тварини й приготування м’яса на тривалу подорож.

Я натрапив на чеха за кількадесят вёрст далі, вже поблизу Усть-Кута.

Ми здивувалися, побачивши там, на узгір’ях понад Лєною, табір якоїсь озброєної сили. Спочатку ми думали, що то царські козаки, потім — що то якась здичавіла сотня, відтак, коли підрахували здалеку перевагу європейських облич, — що то організована банда колишніх каторжників, подібна до Фашуйкінової. Вони побудували паркан, порядно окопалися, мали вартових із біноклями й принаймні два важких кулемети системи Гайрема Максима, що зауважив молодий арештант із недавнім досвідом у цісарсько-королівській армії. Вони також встановили щоглу радіоантени. Мешканці табору не носили жодних мундирів, але це не зменшувало побоювань колишніх в’язнів, тож вони воліли повернутися в тайгу й оминути табір здалеку. Я, однак, звернув увагу на свіжу грязюку, що залягала тут повсюди на берегах Лєни, й на блискучу обшивку річкового корабля, котрий стирчав угору кормою з тієї грязюки. Розвівши руки, із широкою усмішкою на обличчі, ступаючи поволі й розмірено, я вийшов з лісу до табору.

Мене не застрелили. До них прибилися й інші волоцюги, людина в такі часи передусім шукає безпеки, прагне віддатися під владу. Усередині я не зробив і десяти кроків, як до мене припав Ян, відірвавшись від саперної роботи, до якої, найімовірніше, заганяли тут усіх бродяг. З’явився командир варти, який не розумів російської: я побалакав з ним французькою, і це, мабуть, переважило. Над головним наметом табору майорів прапор, котрого я не розпізнав навіть зблизька — це тому, що він не представляв барв жодної держави або правлячого дому, а лише видобувної компанії Société Minière de la Sibérie із контрольним пакетом компанії Empain-SPR. Едуард Луї Жозеф Ампен, у спілці з іншими великими європейськими й американськими фірмами, котрі за урядування Столипіна й у часи крижлізного boom’у глибоко ввійшли з інвестиціями до Сибіру, влаштував експедицію, щоби вирятувати із розмороженого краю працівників цих компаній разом із їхніми родинами. В Усть-Куті містилися солеварні з мільйонними доходами, а також основні склади тунґетиту на північ від Качуґа, тут пролягали всі шляхи з сорочиськ під Останньою Ізотермою: Зимною залізницею через Байкал й Ольхон до Іркутська. Тим рятунковим підрозділом керував засмаглий бур, полковник ван дер Хек — його люди мали досвід єгипетських експедицій барона Ампена й служби в Макао, вони були перевіреними вояками, і багато з них — власниками французьких паспортів. Я довідався, що, на відміну від Великобританії, Франція зберегла після Відлиги союз із Російською імперією, адже надто великими були інвестиції французьких капіталістів у російських землях. План ван дер Хека передбачав евакуацію Лєною, Єнісеєм та Об’ю до північних портів, побудованих у Зимі для потреб крижаного транспорту. Вони мали на кожній з цих річок судна й радіозв’язок з ними. Іноземці з Усть-Кута, згідно з наказом, вийшли і зібралися зі своїми родинами та майном тут, на південь від міста, а потім сталися дві непередбачені події: по-перше, на них напала мандрівна армія мартинівців, а по-друге, Лєна викашляла нову партію флегми, потопивши корабель ван дер Хека. В результаті експедиція Ампена засіла в цій імпровізованій фортеці, чекаючи на новий транспорт та відлякуючи мандрівні банди.

Ян, котрий