Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Важко переставляючи ноги, почалапалося до табору. Тут і там з-під снігу стирчали шматки обладнання, закрижанілий багаж, поламані жердини, полоззя перевернутих саней. Знайшлося крижлізний стрижень від казанка тунґусів і важку, міцну тріску. Послуговуючись ними, розкувалося замет на місці, де стояв намет японців. Видобулося пічечку, закрижанілу зв’язку оленячих шкур, розчавлену металеву коробку для ліків і гасу, кілька заморожених книжок і мисливські сакви Одина. Обійшлося табір навколо. Де зауважилося неприродну нерівність, штрикалося стрижнем. Так знайшлося, зокрема, задню ногу північного оленя і замерзлу, із затиснутим кулаком руку Чечеркевичa.
Сонце сідало; повернулося до пічечки. Якби тільки вдалося… Що? Навіть якщо пічечка не цілком зіпсована, навіть якщо знайдеться для неї вчасно достатньо дров… Може, витримається одну, другу ніч, — але що далі? Ноги нарешті підкосилися, осунулося під жалобний штандарт скам’янілої повсті. Немає оленів, годі повернутися до людей, до життя. Може, викопається ще якісь залишки, запаси, збережені в кризі. Потім залишаться трупи оленів. Далі той кінь. Потім — Чечеркевич. Але коли вже з’їсться останні трупи?..
Помацалося під шубой, ще обважнілою, закрижанілою. Цигарниця, сірники — все в паморозі, мокре, зрештою, тремтять руки, пальці не хочуть слухатися. Довшу мить із тупим подивом придивлялося до оголеної багряної долоні. Де поділися рукавички? Зимовики теж не кожну температуру витримують. Замерзнеться. Цигарки висипалися на сніг. Ха, тепер Емілія не прийде, не допоможе!.. Лихе тремтіння росло в глибині грудей; загорнулося у шубу, притислося коліна до підборіддя. Заскреготілося зубами. Це намагається вибратися тварина. Не дозволити їй вийти! Кристалики сліз кололи очі. Не дозволити на отой дикий, істеричний відчай! У присутності іншої людини прийшов би сюди із великою допомогою безвідмовний Сором; без людей слід рятуватися по-іншому. Почалося рахувати живчик, який пульсував у скронях. Звернулося погляд угору, на небо Азії, на перші зорі, — чи знається ці сузір’я? Чи змога їх назвати? Втуплювалося очі в красиві відображення, що цвіли на бурульнику. Намагалося у цьому вутлому світлі читати слова й речення з книжок, викопаних з-під снігу. Й так, ще не впізнаючи відірваної від бурульника постаті батька, піднялося тремтячою рукою найближчу книжку, розгорнуту замороженими сторінками до неба.
Того ж дня перед сходом сонця сидів Ангеллі на брилі льоду в пустельному місці й побачив двох юнаків, які наближалися до нього.
З легкого вітру, що йшов од них, збагнув, що вони від Бога, й ждав, що звістуватимуть йому, сподіваючись, — то буде смерть.
А коли вони привітали його, як земні люди, він сказав: «Я пізнав вас, не крийтеся, ви — ангели.
Чи прийшли ви втішити мене? Чи сперечатися зі смутком, який на самоті навчився мовчати?»
І сказали йому молодики: «Ось прийшли ми звістити тобі, що сьогоднішнє сонце ще встане, але завтрашнє не покажеться над землею.
Ми прийшли сповістити тобі зимові темнощі й найбільше жахіття, яке коли-небудь спізнавали люди, — самотність у темнотах.
Ми прийшли звідомити тобі, що браття твої померли, їдячи трупи й будучи скаженими від людської крови, а ти останній».
Частина IV. Un-Ilu
«А винятковим об’єктом усякого вчинку є те, що може бути й може не бути, не є ні необхідне, ні неможливе, що лежить у сфері двобічної можливости, це сфера дії, сфера вчинку; сфера дійсности не є сферою вчинку, вчинок закінчується там, де починається істина, істина закінчується там, де починається вчинок. Всевідаюча істота не могла б нічого створити, всемогутня істота — нічого знати».
Розділ десятий
Про батька найзимнішого
13 грудня 1924 року — нехай це буде той день.
Замерзло.
Рамена батькові — крила сталактитів. Ноги батькові — колони льодовика. Груди батькові — ґляціальний панцерник. Батькове природження — ріг бурульний, тьмяний. Батькова голова — тисячопудовий вибух кришталевої чорноти, що роздирає половину неба. Вказівний палець його — скляна рапіра, що пробиває земну кулю. Його око розплющене, дивиться, — перлина янгольської блакиті.
— Тату?
Навіть не здригнеться.
Підходиться. Не гляне.
Простягається руку. Він морозом дихає.
Боїться його торкнутися, це крига смертельна.
Сідається у снігу біля стіп батькових.
Стоїть він мовчки, монументальна постать крижана.
Розпростертий з-під землі в крилі цукрової мерзлоти на добрі п’ять аршинов, він заслонює останні червоні веселки бурульника, кидаючи довгу, глибоку тінь; сидиться у цій тіні, задираючи голову, сперту на колінах, наче дитина мала.
Він дивиться згори, з висоти, на якій висить, умерзлий у блоки крижаної скульптури, яка бурульним артистизмом збільшує усі форми тіла.
— Тату?
І не здригнеться. Повітря скраплюється на його масиві білими сльозами.
Сидиться смиренно, не ворушачись. Хвилина, дві, три — занадто поволі, щоби побачити живий рух, нарешті повернувся погляд крижаного фатера. Він дивиться… бачить.
Підводиться. Знімається шапку. Витирається обличчя і бороду від паморозі.
— Це я, Бенедикт.
Він не чує, звичайно ж, як би він міг почути? Але теж, напевно, одразу впізнав сина — як же він міг би не впізнати?
Стоїться мовчки. Незмога підійти, незмога торкнутися, незмога почути або бути почутим.
Тиша над Азією, лише пітьма тріщить на снігу, розростаючись, мов павутиння.
Тремтиться.
Зараз настане темна ніч, згасне бурульник, згаснуть бáтькові льодовики.
Він дивиться згори й мовчить, як лютий.
Ідеться до засипаного табору, вигрібається із мисливської сакви гасову запальничку, виймається з пічечки банку гасу. Збирається кілька використаних скіпок і крижлізний стержень і йдеться під ліс, на місце вирубу. Тут усе засипане снігом, закрижаніле. Проколюється стержнем, шукаючи сокиру Щекєльнікова. Марно, незмога пригадати, де він кинув її у якута. Збирається кілька старих зламаних гілок, якісь намерзлі чагарники. Зноситься усе це до батька. Він тим часом пересунувся на половину аршина на хвилі Морозу, дещо опустивши до землі важку голову: велике Сонце, оточене короною крижаних шабель і шпилів, довжиною на два аршины. Він дивиться з-під опущених повік, де замість вій — бритви.
Запалюється два вогнища, праворуч і ліворуч від батька. Полум’я його не сягає, дим
