За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

хоч якось розібратися у своїх відчуттях тільки паморочилося в голові; у деяких частинах корабля по підлозі тепер могли пересуватися хіба мухи. Ренсом ледве чи зумів би вказати хоч одну каюту, де підлога так і залишалася підлогою. Повсякчас у нього з’являлося відчуття, наче вони падають із неймовірної висоти; у космосі такого не траплялося жодного разу. Про те, щоб готувати якусь їжу, ніхто й не згадував; кожен підживлявся тим, що попадало під руку, а найбільше проблем було з питтям, адже ніхто не мав певності, що тримає пляшку над ротом, а не десь збоку. Вестон став іще похмурішим і рідко коли зроняв якесь слово. Дивайн же, не випускаючи з рук фляжку з віскі, знай на чому світ стоїть кляв та шпетив всіх і вся; особливо діставалося Вестонові — адже саме він втягнув їх в таку ото тарапату. Натомість Ренсом, страждаючи від болю в цілому тілі й облизуючи пересохлі губи, лишень молився, щоб усьому цьому прийшов урешті-решт кінець.

Та ось настала хвилина, коли не залишилося жодних сумнівів, що одна сторона корабля опинилася внизу. Пригвинчені до підлоги ліжка і столи тепер кумедно й без жодного пуття стирчали на стінах та стелях. Двері перетворилися на люки, і користуватися ними було майже неможливо. Тіла мандрівників, здавалося, налилися свинцем. Дивайн розпакував тюк із одягом, який вони мали носити на Малакандрі, і присів навпочіпки біля термометра, прикріпленого на стіні — тепер вона стала підлогою — в кают-компанії. Ренсом помітив, що вбрання призначалося явно не для теплих країв — груба шерстяна білизна, смушеві кожухи, хутряні рукавиці і зимові шапки-вушанки, — і спробував було з’ясувати у Дивайна, що тут і до чого, проте той не звернув жодної уваги на його розпитування, бо саме, не зводячи пильного погляду з термометра, кричав Вестонові до відсіку управління:

— Гальмуйте! Гальмуйте, чи вам позакладало?! Ми ось-ось увійдемо в атмосферу! — Тут він сердито зірвався на ноги: — Ану дайте мені!

Вестон не відповідав. Схоже, Дивайн просто марнував час, розсипаючи свої поради, а це було зовсім на нього не подібне; здавалось, він геть утратив голову чи то від страху, чи від хвилювання.

Зненацька осяйне світло Всесвіту згасло, наче його вимкнули, наче якийсь демон провів по небу змоченою у брудній воді губкою. Золоте проміння, яке так довго й щедро їх заливало, раптом потьмяніло і перетворилося на блідо-сіре, безрадісне й жалюгідне напівсвітло. Дотягнутися до заслінок і штор, щоб їх розсунути, було неможливо. Дивоглядна колісниця, що досі вихорем мчала мандрівників небесними просторами, обернулася на кулясту металеву скриню, всередині якої панувала напівтемрява; і тепер ця скриня стрімко летіла кудись донизу. З небес вони просто-напросто падали у якийсь світ. Це вразило Ренсома чи не найсильніше за всі його дотеперішні пригоди. Як можна було вважати, що планети, а серед них і Земля, — то острови справжнього життя, які плавають у мертвій порожнечі? Тепер він збагнув (і згодом ніколи не сумнівався у правильності своїх висновків), що планети, чи то пак «землі», як він подумки називав їх, — то просто провали, вирви у живій тканині небес, такі собі відокремлені від довколишнього сяйливого простору звалища важкої, низькопробної матерії, що животіють у тьмавій атмосфері; вони постали внаслідок не примноження, а применшення небесної слави. Але ж, подумалось йому, за межами Сонячної системи сяйво закінчується, а натомість, либонь, власне й починається справжня порожнеча, справжня смерть? Хоча… — він із усієї сили намагався вхопитися за думку, яка притьмом промайнула свідомістю, — можливо, видиме світло теж є своєрідним провалом або вирвою, применшенням чогось іншого… чогось, що, скажімо, співвідноситься з незмінно осяйними небесами так, як ці небеса — з темними, важкими землями…

У житті криється чимало несподіванок. Ренсом опустився на поверхню незнаного світу, з головою поринувши у філософські роздуми.

VII

— Що це ви там носом клюєте? — насмішкувато озвався Дивайн. — Нові планети вже набридли?

— Вам щось видно? — перебив його Вестон.

— Не можу розсунути заслінки, біс їх бери, — відказав Дивайн. — Давайте-но краще відкриємо люк.

Ренсом наче прокинувся зі своїх марень. Поряд у напівтемряві метушилися Дивайн із Вестоном. Він замерз, а його тіло, хоч насправді й набагато легше, ніж на Землі, все ще здавалося нестерпно важким. До Ренсома враз повернулося ясне усвідомлення того, якої дивовижної пригоди він зазнає, і його охопила цікавість, лишень трішечки розбавлена острахом. Так, можливо, тут на нього чигає смерть — зате на якому ешафоті! Ззовні до корабля вже проникало холодне повітря і світло, і він нетерпляче завертів головою, намагаючись розгледіти щось між плечима своїх супутників. Та ось останній болт відкручено, і люк відчинився.

Через отвір, звісно, виднівся тільки ґрунт — кругла блідо-рожева, майже біла пляма; Ренсому годі було розібрати, чи це така густа і коротка рослинність, чи дуже нерівна й потріскана камениста поверхня. Тут-таки в люк просунулася темна Дивайнова постать. Ренсом встиг помітити у нього в руці револьвер. «У кого він цілитиме — в мене чи в сорнів?» — промайнула думка.

— Тепер ви, — коротко кинув Вестон.

Ренсом глибоко вдихнув, а його рука мимоволі потягнулася до ножа, заткнутого за пояс. По тому просунув в отвір голову і плечі й уперся обіруч у поверхню Малакандри, в рожевий, м’який килим, який на дотик ледь пружинив, наче гума, і виявився, безперечно, рослинністю, а тоді звів догори очі. Над головою у нього було бліде блакитне небо — на Землі таке можна побачити погожого зимового ранку, — на тлі якого громадилося щось схоже на велетенські, також рожеві пінисті кучугури; він прийняв їх за хмари.

— Ворушіться, — поквапив його Вестон.

Ренсом виліз назовні і звівся на ноги. Було доволі холодно, а від тутешнього повітря трохи задирало в горлі. Він огледівся навколо, та тут бажання одним поглядом увібрати в себе і збагнути новий світ ніби вирішило над ним пожартувати: у нього перед очима знай вигравали різнобарвні переливи, за якими годі було вгадати конкретні обриси. Для того, аби чітко щось бачити, треба мати хоч приблизне уявлення про те, що саме перед тобою знаходиться, а тут усе йому було абсолютно незнайоме. Спершу в Ренсома склалося враження, наче навколо — сповнений блідими барвами, яскраво освітлений світ; щось таке можна часом побачити на дитячому малюнку акварелями. За мить він утямив, що світло-блакитна смуга, яка ледь не доходила йому до ніг, — це поверхня води чи, принаймні, чогось подібного на воду. Отже, вони знаходилися на березі озера або річки.

— Відступіть-но трохи вбік, — мовив Вестон, і собі