За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

Ренсом обернувся і, на превелике своє здивування, цього разу побачив просто перед собою цілком знайомі обриси — хатину, яка нічим не відрізнялася від земних, от хіба стіни були складені з якогось дивного матеріалу.

— Тут живуть люди? — видихнув він у замішанні. — Вони вміють будувати?

— Не вгадали, — реготнув Дивайн. — Будувати вміємо ми.

І він витягнув з кишені ключа та відімкнув звичайнісіньку колодку, яка висіла на дверях. Ренсом чи то з полегшенням, чи з розчаруванням — йому важко було розібратися у власних почуттях — збагнув, що його викрадачі просто повернулися на місце своєї ж давньої стоянки. Тим часом Вестон із Дивайном поводилися абсолютно невимушено: увійшли до хатини, повідкривали досі затулені дощаними щитами вікна, принюхалися до застояного повітря і, подивувавшись, що після них від минулого разу залишилося стільки бруду, вийшли надвір.

— Пора зайнятися припасами, — скомандував Вестон.

Невдовзі виявилося, що ніхто не має наміру дозволяти йому спокійно розглядати нову планету чи, тим більше, давати якусь нагоду для втечі. Цілу наступну годину чи й довше Ренсом разом зі своїми супутниками переносив з корабля до хатини провізію, одяг, зброю та безліч ящиків невідомо з чим; ця монотонна праця забирала чимало сил і поглинала увагу, та все ж щось йому вдалося помітити. Насамперед він зрозумів, що Малакандра просто прекрасна, і навіть замислився над тим, як дивно, що така можливість ніколи не спадала йому на думку. Збаламучена уява, яка населяла всесвіт страховиськами, водночас змальовувала краєвиди невідомої планети як безладне нагромадження голих скель або пустелю, опановану якимись моторошними механізмами. Тепер Ренсом і сам не зумів би пояснити, чому так сталося. Поза тим, він з’ясував, що вода оточувала їх принаймні з трьох боків: що було з четвертого, розгледіти не вдалося, бо його затуляла величезна металева куля, на якій вони прилетіли. Виглядало на те, що хатина стояла на краю півострова, а може й острова. Поступово він також дійшов висновку, що вода тут не просто здавалася блакитною за певного освітлення, як-от на Землі, а справді була блакитного кольору. Під легеньким вітерцем вона поводилася якось дивно, і Ренсом трохи спантеличено відзначив, що хвилі тут мають не зовсім природну форму. По-перше, як для такого слабкого вітру, вони здіймалися надто високо, проте й це ще було не все. Звідкілясь із глибин пам’яті виплив образ побачених колись картин із зображенням морських баталій, де вибухи снарядів здіймали догори маси води. І тут він збагнув, чим його так здивували ці хвилі: вони були надто високі як для своєї довжини, надто вузькі в основі, надто круті — словом, ніби намальовані не вельми вмілим художником. Йому пригадалися рядки з одного сучасного поета, який писав, що морські хвилі — то «мури, увінчані вежами».

— Ловіть! — гукнув Дивайн. Ренсом упіймав пакунок і перекинув його Вестонові, який стояв у дверях хатини.

З одного боку вода тягнулася далеченько — десь так із чверть милі, хоч визначити на око відстань у цьому новому, дивному світі виявилося непростою справою. Натомість з іншого боку виднівся лишень вузький рукав футів п’ятнадцять завширшки. Вода там текла, вочевидь, по обмілині, бо помітно вирувала і нуртувала, хоч шуму від цього чулося значно менше, ніж на Землі, — тільки щось подібне на не дуже гучне шипіння. Видно було, що біля протилежного берега, де рожевувато-біла рослинність спускалася до самої води, лускають бульбашки та танцюють по поверхні яскраві лелітки — там, либонь, виділявся якийсь газ. Крадькома Ренсом намагався краще роздивитися той берег. Перед його очима постало якесь чимале громаддя фіалкового відтінку, і спершу у нього склалося враження, що там підноситься поросла вересом гора. З іншого боку, за широким плесом, також виднілося щось подібне, далі ж здіймалися якісь химерні на вигляд блідо-зелені моноліти, як для споруд — надто нерівні і пощерблені, а як для гір — надто тонкі і стрімчасті. Й усе це вимальовувалося на тлі далеких рожевих кучугур, які Ренсом, щойно ступивши на Малакандру, прийняв за величезну копицю хмаровиння. Можливо, то й були хмари, проте виглядали вони дуже щільними і за весь цей час не зрушилися з місця ні на йоту. Якщо дозволити собі скористатися земними аналогіями, то найбільше та подоба нагадувала верхівку величезної рожевої цвітної капустини або велетенський чан із мильною піною тієї ж барви.

Геть спантеличений усім побаченим, Ренсом знову став розглядати недалекий берег за обмілиною. Спочатку фіалкове громаддя здалося йому скупченням органних труб, потім — безліччю рулонів тканини, вертикально встановлених один біля одного, а тоді — лісом гігантських вивернутих парасоль. Вся ця дивовижа легенько ворушилася. І раптом у нього буцім спала з очей полуда — то були рослини! Хоч вони й здіймалися вгору вдвічі вище за звичні для Англії в’язи, проте на вигляд здавалися м’якими і тендітними. Круглі, гладкі і напрочуд тонкі стебла (назвати їх стовбурами не повертався язик) піднімалися на висоту до сорока футів і там увінчувалися цілим снопом не гілля, а листя — величезного (кожен листок завбільшки з чималий човен), але майже прозорого. Приблизно так Ренсом уявляв собі підводний ліс: було дивно, що такі велетенські і водночас такі тендітні рослини стоять просто у повітрі, не опираючись на воду, і не падають під власною вагою. Внизу, між стеблами, панували фіалкові сутінки; де-не-де їх розганяли проблиски блідого сонячного світла.

— Пора обідати! — несподівано почувся неподалік Дивайнів голос.

Ренсом випростав спину і відчув, що попри холод і ніби розріджене повітря на чолі у нього виступили краплини поту. Попрацювати довелося добряче, і тепер він втомлено переводив подих. З дверей хатини вигулькнув Вестон і буркнув, що взагалі-то добре було б спершу закінчити роботу, та Дивайн пропустив його слова повз вуха. З’явилася бляшанка з консервованою яловичиною та галети, й усі порозсідалися на ящиках, яких іще чимало валялося між кораблем і хатиною. Незважаючи на невдоволене бурмотіння Вестона, Дивайн налив у бляшані кухлики трохи віскі і розбавив його водою. Ренсом спостеріг, що воду для цього він узяв із їхніх запасів, а не з блакитного озера.

Як то часто буває, Рейсом тільки тепер, відірвавшись від роботи, помітив, що від самого моменту посадки перебуває у стані глибокого збудження. Про їжу не хотілося її думати, проте, пам’ятаючи, що йому може трапитися нагода здобути свободу, він намагався їсти більше, ніж зазвичай, і апетит прийшов під час їди. Тож Ренсом поглинув геть усе, що припало на його долю. Надалі смак цієї першої трапези на Малакандрі завжди поєднувався у нього в пам’яті