За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
IX
Прокинувся Ренсом від спраги. Вночі він не змерз, хоча його одяг і натягнув вологи. Тепер на нього падало сонячне проміння, а поряд весело танцював водоспад, іскристо переливаючись всіма відтінками блакиті і відкидаючи дивні відблиски аж ген-ген на листя, що бовваніло високо вгорі. Тут на Ренсома враз накотилося усвідомлення того, в якому становищі він опинився, і йому немов камінь ліг на душу. Якби ж то не втратити вчора самовладання! Сорни, либонь, уже б його вбили, й усе це скінчилося б. Нараз він із невимовним полегшенням пригадав, що лісом блукає ще один чоловік. Як добре було б підійти до того бідолахи і сказати: «Здоров, Ренсоме!» Стривайте, стривайте… адже Ренсом — це він сам! Чи ні? А хто ж тоді був той чоловік, якого він привів до теплого потічка, вклав спати, та ще й порадив йому не пити цієї дивної води? Певне, якийсь новак, котрий тут ще не освоївся, не розібрався, що й до чого. Гаразд, хай там що каже Ренсом, пора вже нарешті напитися. Він ліг на берег і занурив обличчя в теплі струмені. Вода в потічку цілком годилася для пиття; мала, щоправда, сильний мінеральний присмак, але загалом була дуже смачна. Випив ще трохи і відчув, як прояснюється в голові, а тіло наливається силою. Боже, яка нісенітниця — немає ніякого другого Ренсома. Тепер йому стало зрозуміло, що так недовго і взагалі з’їхати з ґлузду, тож він палко помолився, а тоді привів себе до ладу. Втім, не так уже й важливо, здолає його божевілля чи ні. Може, це вже трапилося, і він насправді не ходить оце манівцями по Малакандрі, а лежить у психіатричній лікарні десь в Англії. Якби ж то була правда! Тоді він попросив би Ренсома… о ні, хай йому біс, знову починається! Втікач звівся на ноги і поспішно подався геть.
Думки у Ренсома потьмарювався що кілька хвилин, та невдовзі він навчився з цим боротися: відчуваючи наближення приступу, треба було просто припинити будь-яку розумову діяльність, образно кажучи, відключити мозок, і дозволити хвилі божевілля прокотитися через свідомість. Так чи інак зарадити цьому він не міг, тож і марно себе мучити не було сенсу; зате опісля знову ставав нормальною людиною. Набагато важливішою здавалася йому проблема їжі. Ренсом спробував відрізати шматок від «дерева». Як він і сподівався, виявилося, що стебло піддається ножеві, неначе якийсь овоч, і зовсім не подібне на деревину. Під ножем цілий велетенський організм затремтів аж до кінчиків гігантських листків — виглядало це так, начеб йому вдалося одною рукою розхитати корабельну щоглу під усіма вітрилами. Відрізаний шматок виявився ніяким на смак, одначе й неприємних відчуттів не викликав, і кілька хвилин Ренсом задоволено його жував, але проковтнути так і не зміг: стебло годилося хіба на жуйку. Та все ж, коли він відрізав щораз нові й нові шматки і їх пережовував, йому ставало трохи легше.
Сьогодні наче не треба було вже втікати так безтямно, як учора, і Ренсом просто блукав лісом, десь у глибині душі сподіваючись розшукати якусь їжу. Втім, і пошуками назвати це було складно, позаяк він і гадки не мав, чи є на Малакандрі їжа, яка годиться людині, а якби й натрапив на неї, то навряд чи впізнав би. Того ранку йому довелося пережити сильний переляк, коли, перетинаючи невелику прогалину, він раптом уздрів, що просто на нього суне якась величезна жовта проява, за нею — ще одна, а далі — хтозна й скільки таких самих істот. Тікати було пізно: вже через пару секунд Ренсом опинився в гущі цілого стада велетенських вкритих блідо-жовтим хутром істот. Найбільше вони нагадували жирафів — принаймні жодне інше порівняння не спало йому на думку, — проте були стрункіші і набагато вищі, об’їдали листя на вершечках фіалкових рослин, а часом ставали дибки і навіть робили кілька кроків на задніх ногах. Помітивши Ренсома, створіння втупилися в нього величезними вологими очима, зафоркали глибоким басом, але ворожих намірів у них, вочевидь, не було. Їхня ненажерливість просто вражала: хвилин за п’ять вони понівечили верхівки кількох сотень «дерев», впустивши до лісу потоки сонячного світла, а тоді рушили далі.
Трохи заспокоївшись, Ренсом тільки порадів такій зустрічі, адже почав було вже побоюватись, що сорни становлять єдину форму життя на цій, планеті. Тепер же йому трапилися цілком гідні представники тваринного світу, яких, либонь, можна приручити, а те, що вони їдять, ймовірно, згодиться на харч і людині. От тільки як вилізти на те «дерево»? Він роззирнувся довкола, шукаючи підхоже для здійснення цього задуму стебло, і помітив, що тварини, об’ївши листя з верхівок «дерев», відкрили його очам широку панораму. Над лісом височіли ті ж блідо-зелені піки, які він уже бачив вчора за озером із того місця, де приземлився їхній корабель.
Сьогодні до них було значно ближче. Вершини немов упиралися в небо, і йому довелося закинути голову, щоб краще їх розгледіти. Виявилося, що вони різної висоти і скидаються чи то на стовпи, чи на колони, порозставлювані як прийдеться, без жодного ладу. Деякі закінчувалися голчастими шпилями — в усякому разі, так виглядало з віддалі, — інші натомість, звужуючись знизу догори, біля вершини знову розширювалися, утворюючи своєрідні платформи, які, з погляду землянина, щомиті могли обвалитися. Ренсом помітив, що ледь не прямовисні схили помережані тріщинами і розщелинами, яких спершу, з іще більшої відстані, не було видно. Між двома піками застигла нерухома яскраво-блакитна стрічка — безперечно, далекий водоспад. Саме це остаточно переконало його, що перед ним, попри неймовірні для людського ока обриси, і справді гори. Відтак зачудування небаченим краєвидом змінилося в душі у Ренсома піднесеним захопленням. Він збагнув, що це — найповніше
