За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

вигрівався собі на сонці. Наскільки йому дозволялося, він обстежував корабель, повільно пропливаючи з однієї кімнати до іншої; Вестон звелів своїм супутникам пересуватися на борту саме так, оскільки це дозволяло максимально економити повітря. З огляду на сферичну форму на кораблі було чимало приміщень, які зовсім не використовувалися; втім, Ренсом мав усі підстави вважати, що його викрадачі — принаймні Дивайн — розраховують на зворотньому шляху перетворити їх на склади для якогось вантажу. Крім того, якось так само по собі склалося, що він став виконувати на кораблі обов’язки стюарда і кока. З одного боку, йому здавалося природним докладати рук хоч би й до такої праці, якщо вже його вперто не підпускали до відсіку, звідки здійснювалося управління кораблем, а з іншого, Вестон так чи інакше перетворив би свого бранця на слугу — поведінка фізика не залишала стосовно цього жодних сумнівів, — Ренсом же волів працювати радше добровільно, ніж із примусу. Зрештою, і куховарив він набагато краще за своїх супутників.

Саме завдяки роботі на кухні Рейсом мимоволі підслухав розмову, яка неабияк його стривожила. Сталося це десь тижнів через два після того, як вони покинули Землю, — принаймні так він собі підраховував. Того дня Ренсом, як завжди, помив після вечері посуд, прийняв сонячну ванну, трохи побалакав із Дивайном — той був значно говіркішим співрозмовником, аніж Вестон, хоч, на Ренсомове переконання, і набагато огиднішим, — й у звичний час подався до своєї каюти трохи відпочити. Проте йому не спалося, і десь за годину він раптом пригадав собі, що забув дещо зробити в камбузі. Відкладати ці дрібні справи на пізніше не хотілося, бо це тільки добавило б клопотів із приготуванням сніданку. Двері до камбуза знаходилися в кают-компанії, де панував вічний день, поряд із дверима до відсіку управління. Не гаючи часу, Ренсом підвівся з ліжка і подався туди, нечутно ступаючи босими ногами.

Ілюмінатор у камбузі виходив на нічний бік корабля, та Ренсом не квапився вмикати світло. Достатньо було просто залишити двері прочиненими, щоб до приміщення яскравим потоком лилося сонячне проміння. Кожен, кому доводилося вести домашнє господарство, легко зможе собі уявити, що не доведених до кінця справ у Ренсома виявилося більше, ніж гадалося спочатку. Все це він робив уже не раз і не два, тож пересувався по камбузу майже безгучно. Впоравшись, Ренсом саме витирав руки рушником, що висів біля дверей, коли нараз почув, що відчинилися інші двері — до відсіку управління, — і побачив чоловічу постать — то був, вочевидь, Дивайн, який не вийшов відразу до кают-компанії, а так і зостався стояти у дверях, говорячи щось до Вестона, котрий залишався у відсіку. Так вийшло, що Ренсом добре чув слова Дивайна, проте розібрати Вестонові відповіді не міг.

— Як на мене, це ідіотський план, — роздратовано мовив Дивайн. — Одна справа, якщо ті тварюки чекатимуть нас на місці посадки. Але раптом нам доведеться їх пошукати — що тоді? Вважаєте, краще його приспати, а тоді тягнути на собі разом із наплічником? Ну, знаєте… ні, нехай краще йде сам і несе свою частину вантажу.

Вестон, либонь, щось відповів, бо Дивайн за мить заговорив знову:

— А як він дізнається? Ми ж не такі дурні, щоб йому сказати. Та навіть якщо він щось і запідозрить, гадаєте, такому тюхтієві вистачить духу втекти від нас на чужій планеті, без їжі і без зброї? От побачите, він нам черевики лизатиме, щойно побачить першого сорна.

До Ренсома знову донісся нерозбірливий Вестонів голос.

— А я звідки знаю? — відказав Дивайн. — Може, якийсь там ватаг, але, ймовірніше, щось на взірець їхнього ідола чи боввана.

Цього разу з відсіку управління почулася дуже коротка тирада, либонь, якесь ствердне запитання, бо Дивайн одразу ж відізвався:

— Тоді зрозуміло, навіщо він їм потрібен.

Вестон запитав іще щось.

— Гадаю, людське жертвоприношення. Зрештою, для них воно й не буде людським… ви ж розумієте, що я маю на увазі.

У відповідь Вестон говорив доволі довго, і його слова викликали у Дивайна характерну саркастичну посмішку.

— Так-так, ясна річ. Я чудово розумію, що ви робите все це виключно з вищих міркувань. Допоки ваші міркування призводять до тих же наслідків, що й мої, провадьте так і далі.

Вестон продовжував говорити, проте цього разу Дивайн його перебив:

— Послухайте, але ж ви самі, сподіваюсь, не дрейфите? — тоді трохи помовчав, наче прислухаючись, і додав: — Якщо ці тварюки так припали вам до серця, то, може, залишитесь там і породичаєтесь із ними — хоча нам іще невідомо, чи різняться вони за статтю. Не турбуйтесь. Коли настане час очистити цю місцинку від того гидкого поріддя, ми спеціально для вас пару збережемо, і ви зможете тримати їх дома замість собак, анатомувати їх чи спати з ними — або все це відразу… як собі забажаєте… Так, я знаю. Страшенно відразливі. Ну, та я ж тільки пожартував. Надобраніч.

На цих словах Дивайн захряснув двері відсіку, перетнув кают-компанію і зник у своїй каюті, як завше, невідомо навіщо замкнувши за собою двері. Напруга, яка охопила було Ренсома, потрохи відступала. Він упіймав себе на тому, що, слухаючи, затамував подих, і тільки тепер перевів його, глибоко вдихнув, а тоді обережно вийшов із камбуза.

Хоч розважливість спонукала його якомога швидше повернутися до ліжка, він все стояв у кают-компанії, якось по-новому, болісно сприймаючи вже знайоме сонячне сяйво. Ці благословенні небесні простори вони мали невдовзі покинути, спустившись — але ж куди? Сорни, людські жертвоприношення, огидні безстатеві чудовиська… Що таке сорн? Тепер йому ставала зрозумілою його роль в усій цій справі. Хтось послав по нього. Звісно, не по нього особисто. Комусь була потрібна жертва — будь-яка жертва — з Землі. Його вибрали тому, що вибирав Дивайн; тільки тепер він нарешті з подивом збагнув — хоч і надто пізно, — що Дивайн, виявляється, всі ці роки ненавидів його так само гаряче, як і він ненавидів Дивайна. А все ж — що таке сорн? Уздрівши це створіння, він мав би кинутися лизати Вестонові черевики… У Ренсомовій свідомості, як і у свідомості інших представників його покоління, аж ніяк не бракувало різних жахливих почвар. Він читав і Герберта Велса, й інших. Його всесвіт населяли страховиська, яким потвори з античної та середньовічної міфології не годилися і в підметки. Тож Ренсомові зовсім не важко було уявити собі чужий світ, де живуть огидні комахоподібні чи ракоподібні істоти або якісь бридкі плазуни — з довгими рухливими вусами, шкірястими крилами, вкритою слизом шкурою і звивистими щупальцями, —