За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— На Малакандрі можна розжитися і на дещо інше, — хитро підморгував Дивайн Ренсомові, та коли той починав його розпитувати, лишень сміявся й далі іронічно правив своєї про «важкий тягар білої людини» і «блага цивілізації».
— Отже, там є мешканці? — не здавався Ренсом.
— О, в таких справах питання тубільного населення ніколи не можна скидати з рахунку, — відповідав Дивайн. Переважно ж він розводився про те, що робитиме, повернувшись на Землю: тут мова йшла головно про океанські яхти, жінок, які іншим не по кишені, і розкішний маєток на Рів’єрі. — Не люблю ризикувати просто так, — додавав він.
Зазвичай прямі запитання про те, яку роль в усьому цьому відведено Ренсомові, пропускалися повз вуха. Тільки раз у відповідь на таке запитання Дивайн, тоді не зовсім тверезий, визнав, що взагалі-то вони з Вестоном трохи «заговорюють йому, Ренсомові, зуби».
— Втім, я певен, — тут-таки додав Дивайн, — що ви не осоромите нашу стару добру школу.
Як уже зазначалося, всього цього було цілком достатньо для серйозного занепокоєння, а тому ще дивнішим виглядає те, що Ренсом якраз ставився до таких-ото вельми підозрілих речей напрочуд спокійно. Коли почуваєшся так незвичайно добре, як почувався у той час він, то з тривогою вдивлятися у майбутнє якось не виходить. З одного боку корабля панувала безкінечна ніч, з іншого — безкінечний день, і захоплений Ренсом міг за власним бажанням будь-якої миті змінювати їх одне на одне. Ночами, що їх можна було творити самому, просто зачинивши двері, він годинами лежав на ліжку, споглядаючи через засклений ілюмінатор зоряне небо. Диск Землі давно вже зник із очей, і повсюди нероздільно царювали зорі, незліченні, наче стокротки на нескошеній луці; тут не було ні сонця, ні місяця, ні хмар, аби посперечатися з ними за владу над небом. Перед Ренсомовим поглядом проходили неймовірно величні планети і цілі розсипи небачених сузір’їв, наче складених із сапфірів, рубінів, смарагдів та краплин розплавленого золота; в лівому кутку картини зависла крихітна і незмірно далека комета; тлом же для цієї достоту казкової краси слугувала бездонна, загадкова чорнота, набагато виразніша, ніж на Землі, сказати б, ледь не відчутна на дотик. Зірки мерехтіли і, здавалося, що довше він у них вдивлявся, то ясніше вони променилися. Розлігшись на ліжку оголений, наче якась друга Даная, Ренсом із ночі в ніч проймався дедалі більшою довірою до древнього вчення астрологів. Він так яскраво уявляв собі, як енергія зірок вливається, ба навіть впивається в його розслаблене тіло, «солодкий чинячи вплив», що ледь не відчував це наяву. Навколо владарювала тиша, яку порушувало лишень неритмічне подзенькування. Тепер йому вже було відомо, що то вдарялися до обшивки корабля метеорити — найдрібніші частинки «всесвітньої матерії», які постійно бомбардували порожню всередині сталеву кулю. Щобільше, він здогадувався, що будь-якої миті вони могли зіткнутися із об’єктом, достатньо великим, аби перетворити на метеорити і корабель, і їх самих. Та страх чомусь не приходив. Коли Ренсом пригадував собі, якій паніці піддався було, збагнувши, де перебуває, то йому починало здаватися, що Вестон, либонь, мав рацію, назвавши його тоді вузьколобим. Уся ця пригода була надто піднесеною, а їхня мандрівка відбувалася на тлі надто величному, щоб відчувати щось, крім глибокого благоговіння. Проте найбільше враження справляв усе ж день — себто ті години, які він проводив на оберненій до Сонця півкулі їхнього крихітного світу. Часто Ренсом, поспавши всього лишень кілька годин, поспішав повернутися до країни світла, куди його тягнула якась нездоланна сила, і не міг начудуватися тим, що полудень чекає на нього будь-якої хвилини — варто тільки захотіти. Він з головою занурювався у хвилі чистого, неземного, неймовірно яскравого й водночас безпечного світла, напівприкривши очі, підставляв тіло та розум промінню і буквально відчував, як воно проходиться по ньому буцім шорсткою щіткою, повністю його очищує та сповнює життєвою силою — а дивоглядна колісниця тим часом, легенько здригаючись, везе їх щораз далі і далі безконечно спокійними, непідвладними ночі глибинами. Якось Вестон, своїм звичаєм неохоче й дуже стисло відповідаючи на його запитання, сказав, що всі ці відчуття можна пояснити з наукового погляду: їх спричинює різноманітне випромінювання, неспроможне проникнути у земну атмосферу.
Одначе з плином часу Ренсом почав також усвідомлювати, що є ще й інша, радше духовна причина, через яку йому ставало дедалі легше і веселіше на серці. Просто поступово він звільнявся від жахіття, породженого у свідомості сучасної людини міфами новітньої науки. Йому, звісно, доводилося читати про космос, й відтак десь ледь не у підсвідомості у нього впродовж років складався похмурий образ чорної, холодної, абсолютно безживної порожнечі, що розділяє світи. Досі він і не підозрював, як сильно впливав на всі його думки цей образ. Тепер же йому здавалося справжнісіньким богохульством застосовувати саму назву «космос» до того осяйного небесного океану, яким вони пливли. Про яку ще безживність могло йтися, коли він відчував, як кожної миті перебування у цьому просторі в нього бурхливим потоком вливаються життєві сили? Втім, інакше й не могло бути, адже саме з цього океану постали і світи, і саме життя. Раніше він вважав космічний простір безплідним; ба ні, адже саме у лоні цього простору зародилися всі ті незліченні палаючі світи, що дивляться темними ночами на Землю, — а тут йому довелося на власні очі переконатися, що таких світів існує незмірно більше! Ні, назвати все це «космосом» у нього тепер навіть не повернувся б язик. Прадавні мислителі були незрівнянно мудрішими, величаючи це безмежжя просто «небесами» — небесами у своїй славі; вони говорили про те, що в неозорих небесних полях лежить
«…край щасливий, де довік
день не опуска повік.»
Ці рядки з Мільтона він тепер часто з любов’ю повторював про себе.
Ренсом, ясна річ, не тільки
