За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— Ну, годі вам, годі, — озвався врешті-решт Ренсом. — Не варто брати все аж так близько до серця. Хтозна, чи у кращому становищі ви були б зараз навіть на Землі — там же йде війна, пам’ятаєте? Можливо, німці вже розбомбили Лондон так, що від міста не зосталося каменя на камені! — Трішки зачекав і, побачивши, що Вестон ніяк не заспокоїться, додав: — Ну ж бо, вище голову! Зрештою, це ж тільки смерть, всі ми коли-небудь та помремо. Води нам не бракує, а голод без спраги не такий уже й страшний. Чи ви, може, боїтеся втонути? Повірте, отримати багнетну рану або захворіти на рак — набагато гірше.

— То ви хочете мене тут залишити, — схлипнув Вестон.

— Хоч би й хотів, то все одно не зможу, — заперечив Ренсом. — Хіба ж ви не бачите, що я у такому ж становищі?

— Заприсягніться, що не покинете мене напризволяще, — попросив Вестон.

— Гаразд, присягаюсь, якщо вам від цього легше. Куди ж я можу звідси подітися?

Вестон повільно, дуже повільно озирнувся навколо, а тоді підігнав свою рибину ближче до Ренсома.

— А де… воно? — запитав він пошепки і якось безглуздо змахнув рукою. — Ну, ви знаєте…

— Я міг би запитати про те саме у вас, — відказав Ренсом.

— У мене? — перепитав Вестон. Обличчя у нього набрякло, і годі було збагнути, що воно виражає.

— Ви хоч приблизно уявляєте, що з вами відбувалося останніми днями? — запитав Ренсом.

Вестон знову занепокоєно роззирнувся довкола.

— Знаєте, — сказав він, — а все це таки правда.

— Про що ви?

Замість відповіді Вестон зненацька просто вибухнув гнівом.

— Добре вам говорити! — кричав він. — Тонути зовсім не боляче, а смерті однаково не минути… це ж усе повна бридня! Та що вам відомо про смерть? Все це правда, кажу вам!

— Та про що ви, кінець кінцем?

— Ціле життя я забивав собі голову різними дурницями, — заговорив Вестон уже трохи спокійніше. — Намагався переконати себе, що не все одно, яке майбутнє чекає на людство… що можна зробити всесвіт хоч трохи прийнятнішим. А це все — сущі нісенітниці!

— Ну так, а тепер ви нарешті дізналися правду.

— Дізнався, — мовив Вестон і надовго змовк.

— Краще нам повернути он туди, — озвався трохи згодом Ренсом, вдивляючись у море, — інакше нас рознесе в різні боки.

Вестон послухався, не надто, вочевидь, усвідомлюючи, що робить, і якийсь час вони обидвоє повільно пливли пліч-о-пліч на своїх рибинах.

— Я скажу вам, у чому правда, — сказав за кілька хвилин Вестон.

— У чому?

— Маленька дитина навшпиньки скрадається сходами, тихо-тихо прочиняє двері й одним оком зазирає до кімнати, де лежить мертве тіло її бабці, а тоді стрімголов утікає, і її ще довго мучать страшні сни. Таке велетенське мертве тіло, знаєте.

— І де ж тут правда?

— Бачте, дитині відомо про всесвіт щось таке, що і наука, і релігія з усіх сил намагаються приховати.

Ренсом промовчав.

— Можна згадати багато різного, — повів далі Вестон. — Скажімо, діти бояться йти через цвинтар поночі, і дорослі з них сміються, але ж діти просто знають більше за дорослих. У Центральній Африці тубільці глупої ночі одягають маски і казна-що в них виробляють, а місіонери та чиновники називають це забобонами. Та ні, просто чорним відомо про світ більше, ніж білим. Зашкарублі панотці на дублінських задвірках до смерті лякають недоумкуватих дітлахів своїми страшними історіями. Ви скажете — вони всі неосвічені та затуркані. Але ж ні, вони якраз добре все розуміють і помиляються хіба в тому, що вважають, ніби існує якийсь спосіб урятуватися. Так от: порятунку немає. Ось такий він, справжній усесвіт, таким він завжди був і таким завжди буде. Саме в цьому весь його сенс.

— Заждіть, я не зовсім розумію… — почав було Ренсом, та Вестон перебив його:

— Тому так важливо жити якомога довше. Все добре — тут; це така собі тоненька шкаралупа, яку ми називаємо життям, вона тільки назовні, суто для видимості, а всередині — той інший, справжній усесвіт, якому немає кінця. Зробити цю шкаралупу товщою хоч на сантиметр, тобто прожити на тиждень, на день, бодай навіть на півгодини довше — ось єдине, що має значення. Ви цього, звісно, не знаєте, але це відомо будь-якій людині, засудженій до страти. Кажете, який сенс відтягувати? Таж у цьому вся суть!

— Ніхто не мусить туди йти, — мовив Ренсом.

— Знаю я, у що ви вірите, — відказав Вестон. — Але ви помиляєтесь. Вашу віру розділяє тільки невеликий прошарок цивілізованих людей. Людство загалом обізнане з усім цим набагато краще. Воно знає — як про це знав, приміром, Гомер, — що всі, геть усі померлі провалюються у темряву, під шкаралупу. А там уже немає жодного глузду, тільки щем та глум, розклад і гниль. Примари. Першому-ліпшому дикунові відомо, що геть усі духи ненавидять живих, бо ті ще тішаться життям по той бік шкаралупи; так стара карга ненавидить вродливу дівчину. Авжеж, духів треба боятися. Все одно рано чи пізно станеш таким самим.

— Ви не вірите в Бога, — озвався Ренсом.

— Ну, це вже трохи інша річ, — сказав Вестон. — В дитинстві я ходив до церкви так само, як і ви. До речі, де-не-де у Біблії набагато більше сенсу, ніж здається вам, віруючим. Хіба ж там не сказано, що Бог є Богом живих? Не мертвих, зауважте. У тому-то й уся суть. Можливо, ваш Бог і справді існує — це, зрештою, не так уже й важливо. Звісно, зараз ви цього не розумієте, та нічого, колись збагнете. Послухайте, навряд чи ви добре усвідомили, наскільки тоненькою є ота зовнішня шкаралупа, яку ми називаємо життям. Уявіть собі всесвіт як велетенську кулю, покриту ззовні такою собі тонесенькою шкаралупкою. Але пам’ятайте: тут мова не про простір, а про час. Так от, у найкращому випадку ця шкаралупа завтовшки років сімдесят, не більше. Ми народжуємось на поверхні, і протягом усього свого життя осідаємо дедалі глибше і глибше, аж доки остаточно не провалюємось у непроглядну пітьму, що панує всередині кулі; це і є смерть. Якщо ваш Бог існує, то Він аж ніяк не всередині кулі — Він назовні, наче місяць. Провалившись всередину, ми випадаємо з Його поля зору; все, Йому більше нема до нас діла, за нами Він не піде. Ви, ясна річ, скажете, що Бог перебуває поза часом — і втішитеся. Але ж це значить, що Він назовні, на світлі й свіжому повітрі, тоді як ми — у