За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Навряд чи це вся правда, — мовив Ренсом. — Якби всесвіт і справді був влаштований таким чином, то ми, як його невід’ємна частина, почувалися б у ньому цілком комфортно. А вже те, що він нас вражає…
— Так, — перебив його Вестон, — усе це, безперечно, дуже добре, але слід враховувати, що наш розум здатний осягнути лише те, що на поверхні, на тій шкаралупі, і не спроможний збагнути справжнього всесвіту. В цьому починають переконуватися навіть звичайні вчені — як-от я, наприклад. Хіба ж ви не розумієте, що насправді означають всі ці модні останнім часом балачки про небезпеку екстраполяції, викривлення простору та невизначеність атома? Звісно, про це не говорять відверто, але дехто ще за життя здогадався про те, в чому після смерті переконається кожен, — що дійсність ані не розумна, ані не цілісна, що їй узагалі не властиві жодні ознаки, якими її зазвичай наділяють. У певному розумінні можна сказати, що її взагалі не існує. «Реальність» і «нереальність», «правда» і «неправда» — все це чинне тільки на поверхні. Варто копнути лишень трішечки глибше, і від них не зостанеться нічого, абсолютно нічого.
— Якщо це правда, — запитав Ренсом, — то який сенс про це говорити?
— Сенсу взагалі немає ні в чому, — відповів Вестон. — Властиво, весь сенс і полягає у тому, що ні в чому немає сенсу. Чому примари нас лякають? Бо вони — примари. Що їм іще робити?
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав Ренсом. — Ви хочете сказати, що те враження, яке складається у людини про всесвіт чи, зрештою, про будь-яку іншу споруду, дуже залежить від того, де людина перебуває.
— Особливо ж від того, всередині вона чи назовні, — пояснив Вестон. — Все, що вам до вподоби, знаходиться назовні, як, приміром, наша з вами планета чи Переландра. Або, скажімо, красиве людське тіло. Всі барви, всі приємні для ока обриси знаходяться тільки тут, по цей бік. А що чекає нас там? Пітьма, огидні черви, спека, задуха, гіркота, сморід.
Кілька хвилин вони пливли мовчки; рибини ледь ворушилися, а хвилі здіймалися дедалі вище.
— Звісно, вам на все це начхати, — знову заговорив Вестон. — Яке діло вам, тим, хто ще на поверхні, до нас? Вас же ще туди не затягнули. А в мене колись був сон… тільки тоді я ще не здогадувався, що все це — правда. Так от, наснилося мені, буцім я помер: лежу собі, знаєте, гарненько в лікарняній палаті, навколо лілії — словом, хлопці з похоронного бюро про все подбали. І тут раптом завалюється якийсь чолов’яга — весь у лахмітті, наче волоцюга, тільки клаптями на ньому висить не одяг, а шкіра, — стає в ногах ліжка і втуплює у мене погляд, а в тому погляді — сама лишень ненависть… «Ну, ну, — каже, — підожди. Гадаєш, такий ти вже милий та гожий, лежиш тут на чистеньких простирадлах, новенька труна під дверима виблискує… Я теж так починав, як і всі решта. Зажди, побачиш потім, що з цього всього вийде…»
— Послухайте, Вестоне, — озвався Ренсом, — може б ви трохи помовчали?
— Або візьмімо спіритів, — вів далі Вестон, пропустивши Ренсомові слова повз вуха. — Колись я думав, що все це — суща нісенітниця. Але ж ні, це правда. Ви помітили, що всі приємні відгуки про померлих походять або з традиційних переказів, або від філософів? Насправді ж усе геть інакше. З черева у медіума виходить ектоплазма — така гидка, слизька пліва, на якій, коли придивитися, можна побачити величезні, безглузді фізії… а самописець тим часом знай городить усіляку ахінею.
— Ви справді Вестон? — різко спитав Ренсом, повертаючись зненацька до свого супутника. Набридливе бубоніння, достатньо гучне, щоб його не можна було знехтувати, і водночас таке невиразне, що доводилося мимоволі прислухатися, аби розібрати, про що мова, починало вже неабияк діяти йому на нерви.
— Ой, та не сердьтесь, — почулося у відповідь. — Не можна на мене сердитися. Я думав, ви мене пожалієте. Боже мій, це ж жахливо, Ренсоме, просто жахливо. Ви просто не розумієте. Дуже страшно лежати там, глибоко-глибоко, під усією товщею світу, так, наче тебе поховали живцем… намагаєшся думати, але нічого не виходить, бо ж голову забрали… і не можеш навіть пригадати собі, яким же було життя на поверхні, адже знаєш, що воно від самого початку не мало жодного сенсу…
— Та хто ви такий?! — закричав Ренсом. — Звідки вам стільки відомо про смерть? Бог свідок, я радо допоміг би вам, якби тільки знав, як. Скажіть, де ви були всі ці дні?
— Тихо, — цитьнув раптом на нього Вестон, — що це?
Ренсом прислухався. Справді, у багатому суголоссі звуків, яке вирувало навколо, з’явилося щось нове, і йому спершу ніяк не вдавалося визначити, що ж це таке. Море розгулялося вже не на жарт, здійнявся сильний вітер. Несподівано Вестон міцно вхопив Ренсома за руку.
— Боже мій, Боже! — заголосив він. — Ми загинемо, кажу вам, загинемо! І тоді нас затягнуть униз, під поверхню… Ренсоме, ви обіцяли мені допомогти! Не дайте їм знову мене вхопити!
— Та замовкніть нарешті! — гримнув з відразою Ренсом, бо жалюгідне створіння поруч так скиглило і лементувало, що йому мало не позакладало вуха, а його чомусь дуже непокоїв новий звук, який долинав до них крізь шум вітру та ревіння хвиль.
— Це скелі! — верещав Вестон. — Скелі, чуєте, дурню, скелі! Там земля! От погляньте туди… ні, праворуч! Ми ж розіб’ємося вщент, потім і кісток не позбираємо… О Боже, дивіться — ніч!
І ніч таки настала. Ренсома пройняв жах; такого жаху він не відчував ще ніколи в житті. То був дикий страх перед смертю, страх перед переляканою істотою, що стогнала десь поруч, врешті-решт, страх перед геть усім без винятку. Якимсь дивом йому вдалося крізь густий морок розгледіти попереду мерехтливу хмаринку білої піни. Вона стрімко злітала вгору — вочевидь, хвилі розбивалися там об скелястий берег. З тривожними криками низько понад водою пролетіли невидимі птахи.
— Вестоне, де ви?! — гукнув Ренсом. — Наберіться духу і тримайтеся! Все, про що ви говорили, — суцільна маячня, чуєте? Якщо не можете помолитися як чоловік, то помоліться хоч як дитина! Покайтесь у
