За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
І тут усі переживання, всі муки минулого дня і дуже нелегкої ночі враз немов навалилися на Ренсома нестерпним тягарем — це стало важким, надзвичайно важким випробуванням для його віри. Пустинні морські простори, а ще більше — думки й почуття, породжені смаком водоростей, заронили у його душу сумнів. Чи й справді цей світ належить тим, хто називає себе Владарем і Владаркою? Хіба може таке бути, щоб величезну частину світу, створеного буцім суто для них, займав безбережний океан, де вони ніколи не зможуть жити? Таж від самої думки про це на цілу милю віддає неймовірною наївністю та непомірним антропоцентризмом! А та велика заповідь, від якої начебто залежить геть усе, — хіба ж вона й справді така вже важлива? Яке, власне, діло цим-от величним, увінчаним жовтою піною валам і тому химерному людові, котрий живе під ними, до того, переночує двійко якихось нікчемних створінь на скелі, що загубилася десь у безмежжі океану, чи не переночує? Він переконався, що переландрійські події дуже нагадують історію, описану у Книзі Буття, і вважав, що на власному досвіді пізнає те, у що інші люди тільки вірять, але й це тепер стрімко втрачало в його очах усілякий сенс. Кінець кінцем, це тільки зайвий раз доводить, що і тут, і там розумові на самому світанку свого буття властиво вигадувати різні безглузді табу. Воно, звісно, гарно балакати собі про Малелділа, але де ж Він, той Малелділ? Якщо цей неозорий океан про щось і говорить, то про щось зовсім інше. Він каже, що, як і в будь-якому іншому пустельному на позір просторі, у ньому хтось таки живе, але аж ніяк не Бог, який створив людину на свій образ і подобу, а сама Невідомість, якій споконвіку немає жодного діла ні до людини, ні до її життя. А за океаном починається космос — безмежна, неосяжна для розуму порожнеча. Марно Ренсом нагадував собі, що побував у цьому «космосі» і знайшов там Небеса, де життю притаманна така повнота, якій і цього безмежжя ледве чи вистачить. Тепер усе це здавалося просто сном. Його думки нараз заполонили ідеї, що їх він раніше часто-густо брав на сміх, іронічно величаючи «примарою емпіризму», — він готовий був схилитися перед великим міфом нашого часу, перед усіма тими туманностями і галактиками, світловими роками та еволюційними теоріями, породженими елементарною арифметикою моторошними перспективами, у порівнянні з якими геть усе, що мало якийсь сенс для нашої душі, перетворювалося на побічний продукт первозданного хаосу. Досі Ренсом завжди применшував значущість цього міфу і доволі зневажливо відгукувався про властиві йому безглузді перебільшення, блазенське схиляння перед величиною і простором, нестримне маніпулювання цифрами. Навіть тепер його розум намагався чинити опір, та серце вже не звертало на нього особливої уваги. Десь у глибині душі Ренсом знав, що розмір насправді має чи не найменше значення, що велич матеріального всесвіту, перед якою він уже готовий був схилити голову, залежить безпосередньо від його власної здатності порівнювати величини і творити міфи, що просте поєднання чисел не може саме по собі викликати у нас благоговіння і жах, доки ми власноруч не надамо йому ореолу грізної таємничості, який у дійсності притаманний тому чи іншому числу не більше, ніж, приміром, бухгалтерській відомості. Проте все це видавалося тепер голою абстракцією, далекою від реального життя. Безмежжя й самотність потроху брали над ним гору.
Такі-от думки повністю заполонили Ренсомову увагу, і збігло, либонь, кілька годин, доки його не привів до тями звук, цілковито несподіваний у цьому місці і за цих обставин, — звук людського голосу. Опам’ятавшись, він побачив, що навколо немає більше жодної рибини, крім його власної — вона ледь-ледь ворушила плавцями, — а попереду, зовсім недалеко, виднівся Нелюд, який уже не втікав, а навпаки, поволі наближався до Ренсома. Ворог сидів, обхопивши себе руками, наче від холоду; очі в нього зовсім запливли, все тіло набрякло і посиніло, нога була, вочевидь, зламана, а рот перекривився від болю.
— Ренсоме, — озвався він слабким голосом.
Ренсом промовчав, бо не мав жодного наміру дати йому нагоду продовжити свою ідіотську гру.
— Ренсоме, — знову жалібно протягнув Нелюд, — заради Бога, поговоріть зі мною.
Ренсом окинув його здивованим поглядом: по щоках у нього котилися сльози.
— Благаю, Ренсоме, не відштовхуйте мене, — продовжував він. — Скажіть, що сталося? Що вони з нами зробили? Ви весь в крові… а в мене зламана нога… — тут його мову увірвало здушене ридання.
— Хто ви такий? — різко запитав Ренсом.
— Ох, Ренсоме, та не прикидайтесь, ви ж мене знаєте, — забубнів далі Вестонів голос. — Я — Вестон, а ви — Ренсом, Елвін Ренсом, філолог із Лестерського коледжу в Кембриджі. Так, визнаю, у нас були непорозуміння… я помилявся, пробачте мені. Ренсоме, ви ж не покинете мене помирати у цьому жахливому місці, правда?
— Звідки ви знаєте арамейську? — спитав Ренсом, не зводячи з Вестонової подоби пильного погляду.
— Арамейську? Про що це ви? Послухайте, негарно насміхатися над людиною при смерті…
— Невже ви й справді Вестон? — перепитав Ренсом, якому почало вже здаватися, що Вестонова душа таки повернулася у тіло.
— Та хто ж іще? — ледь не плачучи, відповів той надтріснутим голосом.
— І де ж ви були досі? — поцікавився Ренсом.
Вестона — якщо тільки то був Вестон — пробрав дрож.
— А де ми? — запитав він.
— На Переландрі… себто на Венері, — відказав Ренсом.
— Ви знайшли мій космічний корабель?
— Я бачив його тільки звіддалік, — мовив Ренсом. — Уявлення не маю, де він може бути зараз — швидше за все, десь за кількасот миль звідси.
— То що — ми у пастці? — мало
