За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

примарилося. Ренсом похитнувся, і тут його пройняло почуття, якого добра людина в нашому світі спізнати, либонь, не може — почуття чистої, праведної, несамовитої ненависті. Раніше ненависть завжди поєднувалася у Ренсома з почуттям провини, з неясною підозрою, що йому знову не вдалося відокремити гріх від грішника; тепер же він відчував, як навіть руки й ноги у нього сповнюються нестримною енергією ненависті, що перетворює їх на нездоланні вогненні стовпи. Перед ним стояла не просто істота з зіпсованою волею, а сама зіпсованість, сам розклад і тлін у плоті, який підкорив собі чужу волю. Колись, у незапам’ятні часи, це справді була особа, але тепер жалюгідні рештки особистості використовувалися лишень як знаряддя для шаленого, позбавленого будь-яких особистісних ознак заперечення всього сущого. Нелегко, мабуть, зрозуміти, чому Ренсом, зробивши це відкриття, не жахнувся, а зрадів. Зрадів, бо нарешті з’ясував, для чого на світі існує ненависть. Як хлопчак, який, роздобувши сокиру, радіє, побачивши дерево, або, отримавши у подарунок коробку кольорових олівців, тішиться, натрапивши на стос чистих аркушів білосніжного паперу, так і він радів, що почуття, яке нуртувало у нього в душі, й об’єкт цього почуття так досконало відповідають одне одному. Все тіло у Ренсома кривавило, він увесь аж тремтів від виснаження, але тепер уже твердо знав, що сил йому не забракне, і, кинувшись знову на живе втілення смерті, на правічне ірраціональне число вселенської математики, здивувався, а водночас, десь глибше, і не здивувався силі, якою раптом налилося його тіло. Думка геть не встигала за руками, а руки взагалі коїли просто-таки страшні речі. Ось тріснуло ребро, ось хруснула щелепа; почвара, здавалося, уся тріщала і розвалювалася під його ударами. Часом їй усе ж вдавалося зачепити Ренсома своїми кігтями, та він зовсім утратив здатність відчувати біль. Здавалося, він міг би так битися, так ненавидіти досконалою ненавистю хоч би й цілий рік.

Зненацька Ренсомові кулаки замість Вестонового тіла струсонули повітря. Він перебував у такому стані, що не зразу й збагнув, що трапилося, не міг повірити, що Нелюд утікає. Це секундне замішання було тільки на руку ворогові: Ренсом отямився якраз вчасно, щоб побачити, як той зникає у лісі, сильно накульгуючи та по-собачому завиваючи від болю; одна рука у нього безживно теліпалася збоку. Ренсом метнувся за ним, не зразу розгледів поміж деревами, та потім таки побачив і побіг щодуху слідом, але наздогнати втікача ніяк не вдавалося. Вельми химерна то була гонитва; з затінку вони один по одному вихоплювалися на світло, а тоді знову пірнали в тінь, то збігали вниз, то піднімалися вгору схилами пагорбів, які повільно пропливали островом. Проминули дракона, що спав, обвившись довкола дерева; проминули й Владарку, яка лагідно посміхалася уві сні. Пробігаючи повз неї, Нелюд зігнувся, підняв ліву руку і вже зібрався було всадити їй у тіло кігті, та, озирнувшись, побачив, що Ренсом ось-ось його наздожене, і не наважився зупинитися. Так вони пробігли повз цілу зграю чималих птахів із помаранчевим пір’ям, які стояли на одній нозі, сховавши голову під крило; скидалися на акуратно підстрижені і рясно всипані квітами кущики. Проминули жовтих, схожих на кенгуру тварин — вони де парами, а де й цілими сім’ями лежали навзнак і міцно спали, склавши на грудях короткі передні лапки, немов хрестоносці на середньовічних надгробках. Пригнувшись, промчали під гілками, на яких спали, мирно, по-дитячому похропуючи, деревні свині. Продерлися крізь зарості бульбашкових дерев, і потоки запашної води на мить змили з них усю втому. То був справді великий острів. Вони вибігли з лісу і понеслися розлогою лукою, то жовтою, то сріблястою, по кісточки, а де-не-де й по пояс у духмяній траві. Ось попереду знову замріли на дні долини дерева, та поки їм вдалося до них дістатися, гай уже вінчав вершину височенького пагорба. Ренсомові все ніяк не вдавалося наздогнати свого супротивника. Він не міг збагнути, як може така-от скалічена істота бігти так швидко. Якщо вона підвернула ногу — а судячи з того, як вона накульгує, так і є, — то кожен крок має завдавати їй нестерпного болю. Потім в голові у нього промайнув жахливий здогад: а що, коли від болю страждають тільки вцілілі рештки Вестонової свідомості, а не сам Нелюд? Думка про те, що створіння, яке колись належало до людського роду, створіння, вигодуване жінкою, можливо, ще й зараз скніє у жалюгідній подобі свого тіла, поневолене безсердечною почварою, тільки подвоїла Ренсомову ненависть, не схожу на жодне інше почуття такого штибу — адже сили вона не забирала, а навпаки, лишень додавала.

Коли вони десь уже вчетверте вибігли з лісу, просто попереду заграло різнобарвними переливами море. Нелюд мчав далі так, наче різниця між сушею і водою його зовсім не стосувалася; почувся гучний сплеск, і Ренсом побачив трохи віддалік від берега голову, що темніла на тлі мідяних хвиль. Що ж, чудово: якщо йому й пощастило колись сягнути успіху у якомусь виді спорту, то це було саме плавання. Він пірнув і собі, на мить утратив Нелюда з очей, та потім, виринувши на поверхню й відкинувши з очей мокре волосся — воно за останні тижні добряче відросло, — знову його побачив і здивувався: ворог буцім сидів, випроставшись, просто на воді. Приглянувшись, Ренсом збагнув, що Нелюд сидить на чималій рибині. Вочевидь, сонні чари оповивали тільки острів, бо рибина з вершником на спині розвинула вже неабияку швидкість. Вестонова подобизна саме нахилилася вперед, до риб’ячої голови, і щось там робила — що саме, Ренсомові не було видно, та він анітрохи не сумнівався, що вже хто-хто, а ця почвара точно зуміє примусити будь-яку тварину стрімголов мчати вперед, не тямлячи себе від жаху.

На мить його охопив було справжній відчай, але йому геть вилетіло з голови, як сильно ці дивовижні морські скакуни прив’язані до людини. Не минуло й секунди, як навколо нього зібралася вже ціла зграя рибин, що одна поперед одну то вистрибували понад водою, то тикалися носом Ренсомові в руки, стараючись привернути до себе увагу. Проте хоч як вони запобігали його ласки, вибратися на слизьку спину першої-ліпшої рибини, яка трапилася під руку, було все ж нелегко, а відстань між ним та втікачем тим часом стрімко зростала. Та ось кінець кінцем він всівся-таки у заглибині за великою головою з витрішкуватими очима, стиснув колінами боки, підштовхнув свого коня п’ятками і зашепотів йому на вухо якісь ласкаві та підбадьорливі слова, всіляко намагаючись розворушити його, розбудити у ньому запал та наснагу, додати завзяття. Рибина відразу