За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

У темряві щось міцно вхопило його за руку — трохи міцніше, ніж йому хотілося б.

— Я цього не витримаю, — почувся Вестонів голос.

— Ану заспокойтесь! Годі вам! — прикрикнув він, бо Вестон раптом учепився за нього вже обома руками і знову зойкнув:

— Не витримаю!

— Гей, відпустіть! Що це ви в біса робите?! — закричав Ренсом, бо міцні руки раптом стягнули його з рибини, обхопили зі страшною силою за ноги і поволікли кудись униз — він тільки безпорадно черкнув пальцями по риб’ячій лусці. Вода зімкнулася у нього над головою, а ворог усе тягнув його вниз — у спершу теплі, а далі щораз холодніші глибини.

XIV

В мозку у Ренсома цвяхом стриміла одна-єдина думка: «Не можна більше не дихати… не можна… не можна…» Щось холодне і слизьке сковзало вгору його зболеним тілом. Розум нашіптував, що всьому є межа, годі затримувати подих, час відкрити рота й померти, але воля не звернула на це жодної уваги. Здавалось, не тільки його груди, але й скроні ось-ось просто вибухнуть. Боротися було неспромога: руки до ворога не дотягувалися, а на ногах немов висіли важезні кайдани. Раптом він відчув, що піднімається вгору, але це не дуже його втішило. До поверхні було надто далеко, йому туди ніколи не дістатися. Тепер, коли смерть по-справжньому заглянула Ренсомові у вічі, всі помисли про потойбічне життя геть вивітрилися у нього з голови. Там вертілася тільки одна думка, цілком безпристрасна, немов ішлося про когось іншого: «Ось помирає людина». Зненацька йому до вух увірвався шалений, просто нестерпний шум, якийсь оглушливий гуркіт та плюскіт. Рот відкрився сам по собі: він знову дихав. У непроглядній, сповненій дзвінкими відлунками та вилясками пітьмі Ренсом хапався за якесь каміння і несамовито копався та хвицався, намагаючись позбутися врешті-решт страшного тягаря, що й далі висів у нього на ногах. Ось йому таки вдалося звільнитися, і на кам’янистому березі, який раз у раз заливали хвилі, він знову кинувся у бій, до крові роздираючи собі ноги й руки об невидиме каміння. Морок сповнився гучними прокльонами — то його, то Вестоновими, — криками, глухими ударами, хрипкими віддихами. Кінець кінцем він підім’яв супротивника під себе, затиснув боки між колінами, аж у того затріщали ребра, і схопив руками за горло. Кігті роздряпували йому руки, та він на це не зважав і знай тиснув, скільки було сили. Тільки раз у житті Ренсомові довелося стискати отак живу плоть — та тоді треба було затиснути розірвану артерію, і відтак урятувати життя, а не покласти йому край. Здавалося, це не скінчиться ніколи. Ворог давно вже затих, та Ренсом усе ще стискав і стискав його за горло. Навіть переконавшись, що той не дихає, він залишився сидіти в нього на грудях і рук із горла не забирав, хоч і послабив трохи хватку. Трохи не мліючи від виснаження, він усе ж порахував до тисячі і тільки тоді наважився відпустити ворога — але й далі сидів на його тілі. Ренсом не знав, говорив він у ці останні години зі справжнім Вестоном чи то були підступи Нелюда. Зрештою, яка різниця — прокляті душі, вочевидь, поєднуються так, що розпізнати їх годі; те, що пантеїсти безпідставно сподівалися здобути на небесах, нерозкаяні грішники отримують у пеклі. Саме так: вони розчиняються у своєму повелителі, зливаються з ним воєдино, як зливаються докупи олов’яні солдатики, коли їх підвісити у ковші над газовою горілкою. Кінець кінцем, хіба так уже важливо, хто саме діє у кожному конкретному випадку — сам Сатана чи один із тих, кого він поглинув та перетравив? Зараз найважливіше — не потрапити знову на той самий гачок.

Робити було нічого — лишень чекати, доки розвидниться. Зусібіч долинала гучна луна, і Ренсом вирішив, що вони якимсь геть незбагненним чином потрапили до вузької затоки, затиснутої поміж скелястими берегами. До світанку було ще, либонь, дуже багато часу, і це йому зовсім не подобалося. Він постановив не відходити від тіла, доки не огляне його при денному світлі; можливо, доведеться зробити ще щось, аби воно точно ніколи вже не ожило. Що ж, а тим часом залишається тільки одне — чекати. Сиділося на кам’янистому березі не дуже зручно, а коли Ренсом спробував було на щось опертися, то наштовхнувся на шкарубку скелясту стіну. Втім, він так знесилів, що якийсь час втішався самою тільки можливістю спокійно посидіти — нічого більше йому й не хотілося. Та невдовзі до нього стала повертатися сила, а з нею — і бажання діяти.

Ренсом намагався, як міг, пришвидшити плин часу. «Що ж, — сказав він сам собі, — для того, щоб угадати час якомога точніше, варто припустити, що минуло його зовсім, зовсім небагато, а тоді відняти ще дві години». Щоб відволіктися, він детально, по порядку відновив у пам’яті все, що пережив на Переландрі, а тоді заходився цитувати усі, які тільки міг пригадати, уривки з «Іліади», «Одісеї», «Енеїди», «Пісні про Роланда», «Втраченого раю», «Калевали», «Полювання на снарка», і навіть віршик про фонетичні закони германських мов, що його сам склав ще у перший рік навчання в університеті, довго згадуючи кожну строфу, яка не спливала у пам’яті відразу. Далі розв’язав шахову задачу та спробував у загальних рисах накидати в голові розділ для книги, яку писав на Землі. Раз по раз його заливали при цьому хвилі понурої апатії. Проте виявилося, що всього цього мало — ранок усе не приходив.

Врешті-решт йому почало здаватися, що нічого, крім цієї безконечної ночі, він уже й не пам’ятає. Не вірилося, щоб навіть для людини, яка недремно рахує кожну хвилину, дванадцять годин могли тягнутися так довго. А ще цей невпинний шум, надокучливий, наче камінець у черевику! Ренсом раптом із подивом помітив, що тут немає легенького нічного вітерцю, до якого він уже звик на Переландрі. Дивно було й те — втім, ця думка з’явилася у нього тільки пізніше, — що око не могло зачепитися навіть за гребені хвиль, які завжди легенько фосфоресціювали у темряві переландрійської ночі. Поволі-поволі в голові у Ренсома почало вимальовуватися ймовірне пояснення обидвох цих фактів; якщо все й справді так, тоді зрозуміло, чому ночі немає ні кінця, ні краю. Припущення було надто жахливе, щоб дати волю страхові, тож він, намагаючись не втрачати самовладання, незграбно підвівся — тіло у