За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

Зненацька Ренсом різко вдарився до чогось чолом і опустився долі, наполовину оглушений. Трохи прийшовши до тями, він обережно підвівся і навпомацки з’ясував, що кам’янистий схил впирається тут просто у скелясту стіну, а тоді в розпачі знову присів на землю, намагаючись привести думки до ладу після цього неприємного відкриття. Звідкілясь ізнизу ледь-ледь долинав слабенький і якийсь навдивовижу сумний шум хвиль; вочевидь, Ренсом піднявся вже дуже високо. Врешті-решт він звівся на ноги й рушив праворуч, хоч і геть уже втратив надію; намагався не відривати рук від склепіння, та невдовзі вже не міг до нього дотягнутися. Так минуло чимало часу, і ось до його вух долетів плюскіт води, що з кожним кроком ставав дедалі гучнішим. Він посувався вперед надзвичайно обережно, остерігаючись натрапити на якийсь водоспад; гравій під ногами змокрів, а ще за хвилину Ренсом увійшов по коліна у невелике — принаймні так йому здалося — озерце. Повернув ліворуч і незабаром справді знайшов там водоспад, але зовсім маленький. Він уклякнув у воду й досхочу напився, а тоді втомлено підставив під струмінь голову і плечі. Це його неабияк освіжило та збадьорило, і він спробував пройти далі вгору по течії.

Хоч каміння було слизьке й укрите чимось схожим на мох, а дорогою раз у раз траплялися доволі глибокі озерця, йшлося тут не так уже й важко. Хвилин за двадцять він сягнув вершини і, судячи з далекого відлуння, яке розбудив його гучний крик, опинився цього разу у справді велетенському підземеллі. Ренсом вирішив триматися струмка й далі — у його товаристві почувався не таким самотнім. У нього в душі потроху почала зароджуватися справжня надія, а вона геть інакша, ніж те немічне, хирляве почуття, яке, втім, не дає людині опускати руки ба й у найважчому становищі.

Проте невдовзі він знову стривожився, бо звернув нарешті увагу на дивні звуки, що вже якийсь час долинали звіддалік. Слабкий шум прибою, що вирував у тому невеличкому гроті, звідки й розпочалася ця несамовита мандрівка підземним царством, давно залишився позаду, і довго Ренсома супроводжувало лишень тихе жебоніння води у потічку. Тепер же до цього жебоніння явно стали домішуватися і якісь інші звуки. Іноді то був глухий сплеск, от ніби щось шубовснуло в одне з тих озерець, що їх він проминав дорогою, а часом — і це було найдивніше — чулося якесь сухе скреготіння, буцім хтось волік по камінні шматок металу. Спочатку Ренсом вважав, що то просто витвір його невгамовної уяви. Потім раз чи двічі зупинявся, уважно прислухався і — не чув нічого, та варто було рушити далі, як дивні звуки чулися знову. Кінець кінцем, уже вкотре зупинившись, він почув їх цілком виразно. Невже Нелюд після усього таки ожив і далі його переслідує? Ні, здається, це не надто ймовірно, адже та почвара, навпаки, сама намагалася від нього втекти. Спростувати інше припущення — а раптом у цих печерах хтось живе? — виявилося не так легко. Досвід говорив, що коли тут хтось і живе, то, скоріш за все, це істоти сумирні та безпечні, але Ренсомові чомусь важко вірилося, що якійсь сумирній істоті захочеться жити в такому місці. Він пригадав собі, як ще зовсім недавно Нелюд — чи Вестон, хіба їх розбереш, — говорив: «Усе гарне — на поверхні, всередині ж тільки морок і жар, страх і сморід». По тому йому спало на думку таке: якщо вже хтось женеться за ним угору по течії струмка, то чи не краще звернути вбік і пропустити переслідувача вперед. Втім, хтозна, можливо, ця істота вистежує його за запахом; та й узагалі відходити від води не варто — хіба у крайньому разі. Так поміркувавши, Ренсом рушив далі.

Чи то через те, що він геть охляв — адже вже бозна скільки часу у нього й крихти не було в роті, — чи тому що загадкові звуки позаду змушували його мимоволі наддавати ходи, йому стало гаряче, і навіть вода в потічку виявилася не дуже й прохолодною, коли він забрів у неї. Ренсом почав уже подумувати, що байдуже, суне там хтось за ним чи ні, час уже трохи перепочити, — і тут зненацька побачив попереду світло. Очі вже стільки разів його обманювали, що спершу він просто у це не повірив, а лишень заплющив їх, порахував до ста і знову розплющив. Світло не зникло. Тоді він відвернувся і кілька хвилин просидів долі, благаючи Господа, щоб цього разу це таки не була омана. Підвів погляд — світло й далі ледве помітно мріло попереду. «Що ж, — мовив Ренсом сам до себе, — якщо це все ж обман, то він вельми наполегливий». Справді, дуже тьмяний, мерехтливий, ледь червонявий відблиск, надто слабкий, аби щось освітлювати, нікуди не подівся. У цьому царстві пітьми неможливо було на око визначити відстань до нього — то могло бути і п’ять футів, і п’ять миль, — та Репсом одразу ж, не гаючи ані секунди, поквапився вперед; серце у нього мало не вискакувало з грудей. Дяка Богові, з’ясувалося, що й струмок веде його у потрібному напрямку.

Хоч спершу здавалося, що йти до того світла ще хтозна скільки, він раптом трохи не ступив просто у нього. Світле коло лежало на тремтливій поверхні озерця, дещо глибшого за ті, які траплялися йому досі. Падав посвіт зверху. Ввійшовши у воду, Ренсом глянув догори і просто над собою побачив пляму світла, тепер уже виразно червоного кольору. Тут воно було досить яскраве, щоб освітити найближчі деталі, і коли очі у нього звикли, він збагнув, що дивиться у щось подібне до тунелю, нижній отвір якого знаходився у склепінні його печери, лишень на кілька футів у нього над головою, а верхній вів, вочевидь, до іншої печери, звідки й лилося світло. Видно було, що тьмяно освітлені стінки тунелю вкриті якоюсь не вельми приємною на вигляд слизькою рослинністю. Згори капала вода, спадаючи йому на голову і плечі теплим дощем. Це тепло, а ще червоне забарвлення світла схиляли до висновку, що верхня печера освітлена підземним вогнем. Навряд чи читач збагне — та й сам Ренсом згодом не раз про це думав, — що спонукало його спробувати негайно вибратися нагору, якщо тільки це взагалі можливо. Напевне, то була просто туга за світлом. Перший же погляд у той тунель повернув світові розміри та перспективу, і вже це стало достоту наче визволенням із в’язниці. Здавалося, знову