За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Ренсом одразу ж збагнув, що чує досконалу арамейську мову першого століття. Нелюд не цитував; він пригадував. Слова, що злетіли з уст розп’ятого на хресті Ісуса, всі ці роки зберігалися у палаючій пам’яті упослідженого вигнанця, який ось тепер вивергнув їх, огидно кривляючись. Від жаху у Ренсома на мить потьмяніло в очах, і не встиг він прийти до тями, як почвара кинулася на нього, завиваючи, наче вітер у бурю, та вирячивши очі так, що повік узагалі не було видно; волосся на голові у неї стало сторч. Нелюд обхопив його, притиснув собі до грудей так, що вивільнитися було неможливо, й уп’явся кігтями у спину, вириваючи чималі клапті шкіри і плоті. Руки у Ренсома були затиснуті, і хоч він несамовито шарпався і виривався, а проте завдати нормального удару не міг. Кінець кінцем йому вдалося трохи нагнутися, і він тут же скористався нагодою й увігнав зуби ворогові у праву руку; спершу це не принесло жодного результату, та Ренсом стискав щелепи дедалі сильніше й сильніше, і ось нарешті почвара заскавуліла від болю і послабила хватку, а він несподівано сам для себе опинився на волі. На розгубленого ворога посипався справжній град ударів; Ренсом цілив у серце і сам не чекав від себе такої сили і точності. Під його кулаками Нелюд спочатку лишень судомно хлипав, та потім знову підняв руки зі скарлюченими пальцями, що нагадували страхітливі пазурі. Битися навкулачки йому не подобалося; от обхопити супротивника і роздирати тіло кігтями — то була б зовсім інша річ. Ренсом відбив праву руку почвари — знову кістка зіткнулася з кісткою й огидно заскніла, — а тоді завдав різкого удару у м’ясисте підборіддя. Тієї ж миті гострі кігті роздерли йому правицю, та він якось вивернувся, а тоді йому хтозна й як удалося перехопити Нелюдові зап’ястя.
Те, що відбувалося далі, сторонній спостерігач навряд чи назвав би бійкою. Нелюд напружував усі сили, які тільки міг почерпнути з Вестонового тіла, намагаючись вирвати руки, а Ренсом так само з усіх сил намагався їх утримати. Від напруги супротивники обливалися потом, та збоку це виглядало так, ніби вони ліниво, ба навіть безтурботно роблять руками якісь легенькі порухи — та й тільки. Добру хвилину жоден із них не міг вразити іншого. Почвара нахилилася вперед і спробувала було вкусити Ренсома, проте той напружив руки і зумів утримати її на відстані. Здавалося, ця боротьба не скінчиться ніколи.
Раптом Нелюд різко викинув уперед ногу і підчепив Ренсома ззаду під коліно — той ледь не полетів на землю. Тепер вони рухалися швидко і рвучко. Ренсом також спробував зробити підніжку, але марно. Тоді він став заламувати ворогові ліву руку за спину, сподіваючись зламати її або хоча б вивихнути, але при цьому послабив хватку, і Нелюд тут же вивільнив другу руку. Ренсом ледь устиг заплющити очі, як кігті роздерли йому щоку, і від болю він не міг уже молотити почвару по ребрах лівицею. А через секунду вони вже стояли окремо — хтозна, як це трапилося, — і люто дивилися один на одного, важко дихаючи.
Виглядали обидва, м’яко кажучи, не надто показно. Своїх ран Ренсом не бачив, але відчував, що весь кривавить. Вестонове ж тіло там, де його не прикривали залишки сорочки, скидалося на один суцільний синець. І вигляд Нелюда, і його важкий віддих, і свіжі враження про його обійми — все це спрямувало Ренсомові думки у геть інше русло. Він був вражений: ворог виявився зовсім не таким сильним, яким здавався раніше. Попри всі доводи розуму, Ренсом очікував, що почвара виявлятиме надлюдську, диявольську силу, що зупинити її руки буде не легше, ніж зупинити, приміром, пропелер. Тепер же він на власному досвіді переконався, що б’ється лишень із Вестоновим тілом. Один учений середніх років проти іншого вченого такого ж віку — і тільки. Вестон був кремезніший, але й гладший, тому важко зносив удари; Ренсом натомість був стрункіший, тож краще давав собі раду з диханням. Прокинувшись, він не сумнівався, що побачити світло наступного дня йому не судилося, тепер же такі думки викликали у нього тільки сміх. Сили супротивників у цій сутичці були рівними. Ренсом мав усі шанси перемогти — і вижити.
Цього разу першим на ворога кинувся Ренсом, і новий раунд бою не надто відрізнявся від попереднього. Коли вдавалося тримати Нелюда на відстані і завдавати ударів кулаками, перевага була на його боці; коли ж почварі щастило дотягнутися до нього кігтями чи зубами, доводилося нелегко. Втім, навіть у найважчі хвилини голова у Ренсома залишалася напрочуд світлою. Тепер він розумів: результат цієї битви залежить тільки від того, що станеться швидше — він або втратить надто багато крові, або важкими ударами відіб’є ворогові серце і нирки.
Увесь яскравий світ навколо спав мертвим сном. Не було ні правил, ні судді, ні глядачів; лишень повне знесилення змушувало супротивників час від часу переривати небачений поєдинок і ділило його на своєрідні раунди. Скільки їх було, Ренсом так ніколи й не зумів пригадати. Вони просто йшли один за одним, неначе приступи лихоманки, а спрага невдовзі стала мучити сильніше, ніж біль від ран. Іноді вони обидва у повній знемозі валилися на землю. Одного разу Ренсом упіймав себе на тому, що сидить верхи на Нелюдові, обома руками стискає того за горло і — на превелике своє здивування — виспівує якісь рядки з «Битви при Малдоні», та тут ворог уп’явся кігтями йому в руку і став так сильно гамселити його по спині колінами, що він відлетів убік.
Ще йому запам’яталося — десь так запам’ятовується острівець свідомості між двома важкими операціями, — як він уже чи не в тисячний раз іде назустріч Нелюдові, чітко при цьому розуміючи, що битися більше просто не здатний. На мить у нього склалося враження, що перед ним стоїть не Вестонова подоба, а якась мавпа, проте він одразу ж усвідомив, що це йому
