За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

уява вже не така непорочна, як раніше, але вона все ж не поступалася спокусникові. Значить, її історія вже відрізнялася від історії праматері нашого роду. Ренсом не знав, чи опиралася Єва, а якщо опиралася, то як довго; крім того, в нього не було жоднісінького уявлення, чим могло все це закінчитися, якби вона таки вистояла. Припустимо, «змій» зазнав поразки, але на другий день повернувся, і на третій — також… що тоді? Невже випробування не скінчилося б ніколи? А якби скінчилося, то як Малелділ його зупинив би? Тут, на Переландрі, він думав не про те, щоб уникнути випробування взагалі, а про те, що «так далі тривати не може». Нелюд вдається до витончених тортур, Владарка не піддається, а от як їй допомогти, як усе це припинити — тут історія земного гріхопадіння мовчала. Завдання було нове, щоб із ним впоратися, потрібен новий виконавець, і от цим виконавцем і судилося, на превеликий жаль, стати Ренсомові. Марно він знову і знову гортав подумки сторінки Книги Буття, сподіваючись знайти там хоч якусь підказку. Темрява також не давала відповіді на запитання «І що тоді було б?», натомість дуже терпляче, проте невблаганно нагадувала йому про те, що чекало його тут і тепер, що від нього, власне кажучи, вимагалося. І він потрохи став усвідомлювати, що вживати у цьому становищі умовний спосіб просто немає сенсу — це тільки відволікає, спонукає до втечі у якийсь, сказати б, «інший», уявний світ. А тим часом є тільки те, що є, справжня, реальна дійсність — завжди нова й неповторна. Тут, на Переландрі, спокусника або зупинить Ренсом, або не зупинить ніхто. Голос — а тепер у Ренсома складалося враження, що він справді чує якийсь Голос, — здавалося, створював довкола цієї чіткої альтернативи якусь безконечну порожнечу. Цей розділ, ця сторінка, це речення становило у книзі історії всесвіту абсолютно й довічно окрему цілість; його не можна було замінити жодним-жоднісіньким епізодом ні з минулого, ні з прийдешнього.

Ренсом розгублено спробував знайти ще хоч одну, бодай найменшу лазівку. Як можна боротися з ворогом, який не знає смерті? Та навіть якби він сам був, скажімо, спортсменом чи військовим — а не короткозорим професором, якого досі непокоїть давня рана, — то й тоді навряд чи міг би щось зробити… Його ж просто не можна вбити! Та відповідь знайшлася майже відразу ж. Можна знищити Вестонове тіло, а це, либонь, єдиний притулок, який є у ворога на Переландрі. За допомогою цього тіла, коли воно ще корилося людській волі, він опинився у цьому новому світі; якщо ж тіло у нього забрати, йому просто ніде буде подітися. Він увійшов у це тіло, відгукнувшись на заклик самого Вестона; оволодіти ж якимсь іншим тілом без такого заклику йому не вдасться. Ренсомові пригадалися рядки з Біблії, де йшлося про те, який жах охоплював нечистих духів, коли їх скидали у безодню. І тут він нарешті збагнув — і серце в нього стиснулося від жаху, — що коли вже мова йде про діяльність суто фізичну, то все виглядає не так і безглуздо та безнадійно. З цього погляду сили приблизно рівні: обидва нетреновані і вже не надто молоді, обидва мають у своєму розпорядженні тільки кулаки, зуби і нігті. Від самої тільки думки про це його пройняв дрож, відчуття страху та огиди; вбивати Нелюда такою зброєю (він пригадав, як намагався прикінчити жабу) буде дуже страшно, а вмирати від неї — звісно, повільно, в тяжких муках — ще страшніше. Отже, його чекає смерть — щодо цього у нього не було сумнівів. «Хіба ж я коли-небудь переміг хоча б у одній-однісінькій бійці?» — запитав він подумки сам у себе.

Ренсом не намагався більше вдавати, що не розуміє, яке перед ним стоїть завдання. Відмовки вичерпалися; відповідь була цілком зрозуміла і не допускала варіантів. Голос, що мовив до нього з нічної темряви, звучав хоч і безгучно, а проте так чітко і ясно, що він аж здивувався, як ще не прокинулася Владарка — адже вона спала зовсім поруч. Перед ним постало неможливе. Він усвідомлював, що повинен це зробити, і водночас розумів, що зробити цього не зможе. Марно Ренсом намагався уявити собі тих молодих вояків, які, так само не вірячи у свої сили, щодня йшли там, на Землі, на справжній подвиг, маючи для цього далеко не такі поважні причини. Його воля начеб опинилася на самому дні глибокої нори, де й сором уже не допомагає — навпаки, змушує її зариватися дедалі глибше й глибше. Так, він міг би піти на Нелюда з гвинтівкою в руках; міг би навіть виступити супроти нього без зброї, дивлячись просто у вічі неминучій смерті, якби у тої почвари зберігся Вестонів револьвер. Але зійтися врукопаш, змусити себе торкнутися цих мертвотно холодних, а проте живих рук, притиснутися грудьми до грудей… Жахливі, химерні думки навідувалися до нього в ці хвилини. Мабуть, він таки не прислухається до того, що говорить йому Голос, але все закінчиться добре, адже потім, повернувшись на Землю, він обов’язково покається. Як святий Петро, він не зуміє подолати свій страх і, як святий Петро, отримає прощення. Звісно, у глибині душі він добре розумів, якої відповіді заслуговують такі ото думки, проте за подібних обставин геть усі, навіть найрозважливіші поради розуму сприймаються не краще за казочку про солом’яного бичка. Та невдовзі настрій у нього перемінився — от ніби вітер повіяв зненацька з іншого боку.

Може, варто все ж вийти на цей поєдинок; хтозна, а раптом він переможе і навіть не дуже постраждає. Втім, темрява мовчала; вона вперто не бажала дарувати йому жодної іскорки надії, жодного щонайслабкішого натяку на можливість звитяги. Майбутнє було таким же темним та непроглядним, як і переландрійська ніч.

— Тебе ж не просто так нарекли Ренсомом, — озвався врешті-решт Голос.

Ренсом був глибоко переконаний, що ці слова — не породження його розтривоженої уяви. Йому ніколи й на гадку не спало б пов’язувати своє прізвище зі словом ransom,[14] адже він уже давно дійшов було висновку, що наймення його родини походить від словосполучення Ranolfs son, себто «син Ренольфа», і поєднання імені «Ренсом» зі словом «викуп» сприйняв би хіба як цікавий каламбур. Але навіть його себелюбне єство не наважилось би припускати, що Голос може гратися словами. Тієї миті йому мов полуда спала з очей, і він збагнув: у тому, що будь-який філолог упевнено назвав би випадковим збігом, насправді не було нічого випадкового.