За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Мене теж звуть Ренсомом — я ж Іскупитель, — промовив із темряви Голос.
Йому знадобилося трохи часу, аби збагнути все значення цих слів. Так, він добре знав, що Той, кого в інших, позаземних світах називають Малелділом, викупив і його самого, і цілий наш світ. Але навіщо Голос нагадав про це саме тепер? Ще до того, як темрява дала відповідь, він відчув, що просто її не витримає, і аж виставив уперед руки, наче міг від неї захиститися. Та вона все одно прийшла і незмірним тягарем лягла йому на плечі. То он як воно насправді… Отже, якщо його спіткає тепер невдача, згодом цей світ так чи інакше буде викуплено. Якщо викупом не стане Ренсом, то ним стане Він… Проте нічого не повторюється, тож другого розп’яття не буде; хтозна, можливо, не буде і другого Воплочення… відбудеться якийсь інший, іще неймовірніший подвиг любові та смирення, що вкриється ще більшою славою. Адже він збагнув уже логіку розвою подій, розвою, який із кожним новим виявом у черговому світі набував дедалі грандіознішого розмаху. Порівняно незначне, зовнішнє лихо, якого Сатана завдав Малакандрі, уявлялося йому у вигляді лінії; лихо, до якого він призвів на Землі, було вже лихом у квадраті; якщо Переландра не встоїть, то її чекає лихо в кубі — а відтак і викуплення, яке навряд чи спроможеться осягнути людська уява. Проте рано чи пізно і цей світ буде відкуплено. Ренсом давно знав, що від його рішення залежатиме дуже багато, та все ж досі й уявити собі не міг, яку величезну і разом із тим жахливу свободу йому даровано — поряд із цієї свободою навіть безмежні простори всесвіту не надто вражали уяву. У нього з’явилося відчуття, наче він стоїть на краю безодні, а над ним розпростерлися безкраї, незмірні небеса і віє крижаний вітер. До цієї миті він уявляв себе Петром, що стоїть, каючись, біля Господа, та насправді все набагато гірше: він сидить перед Господом, як Пилат, і тільки від нього залежить, проллється знову безневинна кров чи не проллється. Його руки, як і руки кожної людини на Землі, обагрені кров’ю Агнця, заколеного ще перед заснуванням світу; тепер же він знову може заплямитися тією ж кров’ю. «Помилуй, Господи, — застогнав Ренсом, — чому ж саме я, чому не хтось інший?» Але цього разу темрява промовчала і нічого не відповіла.
Йому й далі здавалося, що впоратися з усім цим просто неможливо. Та поступово його охопило відчуття, яке досі з’являлося у нього тільки двічі в житті. Вперше це трапилося під час війни, коли він намагався налаштуватися на одне дуже небезпечне завдання, а вдруге — коли йому треба було поїхати до Лондона, розшукати там одну людину і зважитися на страшенно важке зізнання, якого вимагала справедливість. І тоді, і тоді це уявлялося просто немислимим — він не те що думав, він твердо знав, що йому таке точно не до снаги. Та минало трохи часу, і раптом без жодного напруження волі у нього в голові з’являлася упевнена думка: «Завтра десь у цей час вже буде по всьому»; думка ця була настільки чітка та позбавлена всіляких емоцій, що складалося враження, наче він читає її з якогось аркуша. Так сталося і цього разу. Весь його страх та сором, вся любов, усі доводи залишилися такими ж, нічого тут не змінилося ні на йоту. Ренсом боявся того, що мав зробити, анітрохи не менше, ніж досі, от лишень тепер він твердо знав — так твердо, як знаємо, приміром, про події із свого минулого, — що цього вже не уникнути. Можна було благати милосердя, плакати, ремствувати, йти на ворога із високо піднятою головою і піснею на вустах — як мученик, або з прокльонами і страшними богохульствами — як диявол; але змінити щось було вже неможливо, так чи інакше неодмінно мала настати мить, коли це буде зроблено. Майбутній учинок стояв перед ним так ясно і чітко, наче все вже скінчилося, і те, що він узагалі-то поки що відносився до того часу, який ми називаємо майбутнім, а не минулим, видавалося зовсім несуттєвим. Внутрішня боротьба скінчилася, хоч моменту звитяги наче й не було. Свобода вибору, здавалося, просто відступила вбік, і на її місці постала сама невблаганна доля. З іншого боку, можна було б сказати, що Ренсом урешті-решт звільнився від тягаря суто риторичних аргументів, породжуваних його ж власними пристрастями, і здобув найвищу свободу. Йому так ніколи й не вдалося вгледіти якусь різницю між цими двома твердженнями. Складалося враження, що призначення і свобода — це, фактично, одне й те ж. Раніше він не раз ставав свідком суперечок з цього приводу, та тепер збагнув, що сперечатися про це просто безглуздо.
Щойно Ренсом збагнув, що завтра неодмінно спробує покінчити з Нелюдом, як сам цей учинок перестав видаватися йому чимось надзвичайним. Тепер він уже й не пригадував, чому спочатку заходився було звинувачувати себе у манії величі. Так, якщо він відступить, Малелділ сам зробить усе за нього, до того ж зробить набагато краще. У цьому сенсі він і справді представляв тут Малелділа, проте не більше, ніж