Діаболік - С. Дж. Кінкейд

— Не будь дурнем! — потім зірвала її і вдарила його головою настільки сильно, наскільки дозволяв цей обмежений простір. Він вдарився потилицею об стіну, і його тіло обм’якло.

Я зробила останній ковток кисню і закріпила маску на його обличчі, затягнувши ремені, щоб вона не спала.

Коли він прийде до тями, питання про те, хто із нас залишиться живим, вирішить природа.

На мить я забула, що це питання життя чи смерті, і просто відчувала голову Тайруса на своєму плечі. Я обняла його і насолоджувалася відчуттям ваги його тіла на своєму. Тепер, коли я помирала, я могла бути поблажливою до себе. Я могла собі це дозволити. Я повернулась думками в ту ніч, коли ми відлітали з Люміни і, лежачи поряд, згадала ті прекрасні й швидкоплинні години, що ми провели разом, доки я не перетворилася на боягузку.

Тому що саме це змусило мене відсторонитися від Тайруса. Не розсудливість, і навіть не зобов’язання перед Сайдонією, а боягузтво. Тваринний страх. Я заплющила очі, проклинаючи себе за те, що дозволила страху знову управляти моїм життям так само, як це було в загонах. Тепер я нарешті зрозуміла, що я накоїла, але було запізно щось міняти. Біль і вигоряння в легенях наростали, і я знала, який це буде жах, коли я здамся і спробую зробити вдих, але повітря не буде. Я дуже хотіла отримати ще один шанс, щоб усе виправити, щоб вчинити як належить.

А потім я більше не змогла стримуватися і спробувала зробити вдих, але не змогла, бо не було повітря, і коли я почала задихатися і корчитися від поколювання в грудях, я почула тихе, рівне дихання Тайруса, а потім густа, важка темрява поглинула мене як болото.

Ось і все. Ось і все.

Секунду це здавалося вічністю, образи Тайруса, Сайдонії, Мати-Засновниця та Невені роїлися в моїй свідомості, як вмираючі нейрони, що висловлюють свій протест.

Краєм ока я побачила, як до мене підкрадається яскраве світло, що стає все яскравішим і яскравішим. Я згадала слова Донії, ніби вона казала їх лише вчора: коли люди помирають, вони бачать світло. Хтось вважає, що це хімічна реакція організму, а хтось вірить, що це Живий Космос кличе їх у загробний світ.

Моєю останньою думкою було: Діаболіки теж його бачать, значить, врешті-решт, це просто хімічна реакція організму...

Я прокинулась і повільно розплющила очі. Теплі руки притискали мене до широких грудей. Мій зір повільно сфокусувався на обличчі Тайруса.

Він дивився на мене згори вниз своїми бездонними очима, і першим словом, яке він прошепотів, було:

— Немезідо?

З моїх вуст вирвався хриплий звук.

— Не намагайся говорити, — його обійми стали міцнішими. — Нас врятували.

Я почула якийсь скрип.

— Зроби вигляд, що ти спиш, — прошепотів він.

Я заплющила очі й почула знайомий різкий голос:

— Здається, дурне дівчисько буде жити. Який безглуздий вчинок із її боку.

Тайрус ще сильніше пригорнув мене.

— Не всі такі, як ми, Бабусю. Багато людей кращі за нас — більшість, як на мене.

Вона зареготала.

— Як ти зі мною говориш, Тайрусе. Якби я не відправила своїх найманих працівників на «Олександрію», ви б досі лишалися замкненими в тій декомпресійній кімнаті, і твоя Сайдонія вже була б трупом.

— Можливо, я став би більше довіряти вам після порятунку, — сухо мовив Тайрус, — якби не був впевнений, що ви заздалегідь знали про цю атаку.

— Якщо ти натякаєш, що це моїх рук справа...

— О ні. Ні, бабусю. Мені відомо, хто за цим стоїть. Ви не зробили це своїми руками, ви просто зайняли позицію опортуніста. Ви дозволили цьому статися, щоб втрутитися пізніше, і заслужити мою вдячність. І вам це вдалося. Я дякую вам.

— Як цікаво, — протягнула Сигна. — Ти дійшов цих висновків самостійно, без Сайдонії Імпірінс, яка зазвичай нашіптує тобі на вухо. Я починаю підозрювати, що чутки про її вплив — вигадка, і насправді все було навпаки.

— Звичайно, ви почали це підозрювати.

Тайрус тихо розсміявся і обережно опустив мене на ліжко. Я ледь розліпила повіки і побачила, що ми — на «Олександрії», у кімнаті, у якій я жила під час нашої подорожі до Люміни. Сигна стояла, як хижий птах, що вгледів свою здобич і, здавалося, у будь-яку хвилину готова була накинутися на Тайруса. Вони мовчки дивилися один одному у вічі.

— Думаю, ви здогадалися про це раніше, в іншому разі не взяли б на себе клопіт врятувати мене: я ваш онук. У моїх жилах тече ваша кров. І саме тому я теж розумію багато нюансів: до прикладу, хто насправді керує цією Імперією. Дядько — не та людина, яка тримає в руках важелі впливу.

— Я не терпітиму наклепів на нашого Імператора.

— О, але саме тому останнім часом ви терпіли мене, чи не так? Тому що я усвідомлюю цю просту істину, а мій дядько — ні. Його апетити спустошили казну. Він ігнорує й зневажає ваші заклики до розсудливості. Він більше вас не слухається, бабусю.

Тиша.