Діаболік - С. Дж. Кінкейд

Він гірко розсміявся.

— У той день, коли вона вирішить мене убити, вона стане справжньою Домітріан, — вираз його обличчя пом’якшився. — Незабаром мені більше не знадобляться твої послуги. Ти станеш вільною і зможеш робити все, що забажаєш. Зможеш втекти від мене далеко-далеко.

Якісь чорні, примітивні емоції закипіли в мені — занадто темні для гніву, занадто різкі для болю. Я ненавиділа його за те, що він розбудив у мені ці почуття. Я стиснула кулаки і змусила свій голос звучати рівно.

— Я радо зроблю це зараз. Відійдіть і дозвольте мені піти.

М’яз на його щелепі сіпнувся, але він не зрушив із місця.

— І куди ти підеш?

— На свою віллу.

Він зціпив зуби.

— Після всього, Немезідо? Після всього, що сталося?

— Це вас не стосується.

— Якщо в тебе немає плану або чіткої мети, це дуже мене стосується.

— Ні, не стосується. Я сама розберуся зі своїми справами. Бажаю щастя вам і вашій майбутній Імператриці, — я відвернулася, усередині все кипіло. Якби я тільки могла стерти спогади про відчуття його губ на моїх у декомпресійній кімнаті! Навіщо він мене поцілував? Навіщо він іще більше все заплутав?

Я хотіла піти, але щось зупинило мене — спогад про ті останні хвилини, коли я почала задихатися. Я нарешті зрозуміла той страх, той первозданний страх, що керував стількома моїми вчинками і діями. І я не бажала, щоб мною знову управляв страх.

Тому я розвернулася до нього.

— Знаєш, чому я хочу бути подалі від тебе, Тайрусе? — тихим голосом запитала я. — Тому що ти робиш велику помилку, збираючись одружитися на Елантрі. Так, ти отримаєш трон і підтримку бабусі, але ніколи не довірятимеш їй, ніколи не поважатимеш свою дружину, і ніколи не зможеш спати спокійно у своєму ліжку. Ти гідний більшого. Ти заслуговуєш на краще. Я не хочу бачити, як ти це робиш, тому я буду вдячна, дуже вдячна, Ваше Високопреосвященство, якщо не буду тут найближчими роками!

Він підійшов і схопив мене за плечі, пильно вдивляючись у мої вічі своїми палаючими очима.

— Чому це тебе турбує?

— Як ти можеш мене про це запитувати? — закричала я на нього. — Ти розмовляєш зі мною так, ніби я людина, а потім розвертаєшся і поводишся як з істотою, що абсолютно позбавлена почуттів! Хто я для тебе, Тайрусе? Хіба так важко повірити, що я переживаю за тебе? Що я можу...

Я схаменулася, злякавшись.

Його пальці вп’ялися в мою шкіру.

— Що ти можеш? Що ти можеш, Немезідо?

У моєму горлі застряг клубок. Я не могла вимовити ні слова. Ці підступні склади хотіли зірватися з моїх вуст.

Що я можу любити тебе.

— Немезідо, — м’яко почав Тайрус, — на кораблі ти сказала мені, що ніколи не зможеш пережити почуття любові. Ти сказала, що не здатна переживати за мене або відчути хоча б крихту тієї любові, що я відчуваю до тебе, — він притягнув мене ближче, наші вуста були на відстані одного подиху. Він відчайдушно вдивлявся в моє обличчя. — Це було брехнею?

Клубок у горлі піднявся вище.

— Скажи чесно. Будь ласка, просто скажи мені, що ти відчуваєш, і якщо на кораблі ти дійсно говорила правду, я більше ніколи не потурбую тебе цим запитанням.

Слова ніби витягали з мене кліщами.

— На кораблі... я сказала неправду.

Його великий палець погладив мої губи, його очі засяяли.

— Тобто ти здатна на почуття й емоції. Я можу сподіватися, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе?

Я зазирнула йому у вічі, миттю пригадавши відчуття його губ на моїх вустах у декомпресійній кімнаті.

— Ти все ще відчуваєш те саме? — прошепотіла я.

— Я ніколи не переставав відчувати це. І ніколи не перестану.

Усередині мене наростав страх, але я більше не буду боягузкою. Не цього разу.

— Не одружуйся з Елантрою, Тайрусе. Я... я не хочу, щоб ти одружувався з нею.

Він розплився в посмішці.

— Тоді я не стану цього робити.

І його вуста накрили мої, його руки стисли мене в обіймах. Він обхопив мою потилицю і я вигнулась, щоб якомога ближче притиснутися до нього, ніби намагалася злитися з ним в одне ціле. Щетина на його підборідді шкрябала мені щоки; його наполегливі губи відкрили мої вуста і наші язики переплелися. Кожен сантиметр його тіла був теплим, сильним, притягував як магніт, і моя настороженість зникла, коли я нарешті прийняла почуття, котрих жадала, як наркотику, відтоді, як він востаннє торкнувся мене.

Тайрус підхопив мене на руки і притис до столу, а його гарячі губи цілували мою шию. Я запустила пальці в його мідне волосся, і те, наскільки владно я схопила його за пасма, злякало мене. Тепер він був моїм, він був моїм. І він був досить розумним і хитрим, щоб вберегти своє