Діаболік - С. Дж. Кінкейд

зловісне поколювання під шкірою. Гази мого тіла прагнули вирватися назовні, і якби ми не видихнули, наші легені вже зірвалися б. У нас була лише мить, щоб утекти, перш ніж ми помремо. Обличчя Тайруса було спотворене від болю, але він намагався злізти з дерева, щоб дістатися до дверей, вказуючи на них рукою, аби я зрозуміла, куди йти.

О, яке полегшення. Як і в усіх зовнішніх приміщеннях, у цій кімнаті була шафа декомпресії, і відсутність тиску в куполі призведе до її відкриття.

Ми дуже повільно пливли до тієї шафи, тоді як відчуття поколювання наповнювало кінцівки, очі і вуха, пульсуючи й утворюючи пухирі на шкірі. Я побачила, що Тайрус, який плив поруч зі мною, перестав рухатися, і я зрозуміла, що він знепритомнів, тому схопила його і рушила далі, намагаючись побороти наступаючу темряву безсвідомості, тоді як моя голова ставала все легшою, а слина на язиці зашипіла й почала кипіти разом із рідиною в очах. Печіння в грудях наростало, я хапалася за все, що траплялося на моєму шляху, у боротьбі за обидва наші життя, у вухах несамовито відбивалося серцебиття, а потім я нарешті опинилася біля декомпресійної шафи.

Я відчинила її і заштовхнула всередину Тайруса, а потім підтягнулася сама і заблокувала двері, невелика шафа почала із шипінням герметизуватися навколо нас. Але дихати легше не стало. У наших організмах майже не лишилося кисню. У тьмяному світлі ламп я побачила, що Тайрус посинів, і я почала водити руками по стіні, шукаючи кисневу маску.

Тільки одна.

Одна.

Я натягла її на обличчя Тайруса, а потім підступила темрява й поглинула мене.

42

ХОЛОДНЕ ПОВІТРЯ вривається. Вривається.

А потім зникає. Я зробила вдих і почала задихатися.

— Розплющ очі! — долинув ніби здалеку голос Тайруса.

Щось притиснулось до мого обличчя і я змогла дихати, але тільки-но в голові дещо прояснювалося, воно зникло, і я знову почала задихатися.

Я змусила себе розплющити очі й побачила обличчя Тайруса, який схилився наді мною, і його довге, м’язисте тіло, що притулилося до мене. Він знову приклав кисневу маску до мого обличчя.

— Що... що... — пробурмотіла я приглушено через маску, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Він забрав маску, і я затримала подих, поки він робив глибокий вдих.

— Камера... немає повітря... по черзі.

Він знову притиснув маску до мого обличчя і я зробила кілька глибоких вдихів, вдячних вдихів, але дуже швидко маска знову зникла, і Тайрус ковтнув повітря.

— Диверсія, — промовив він, а потім додав: — Більше ніяких розмов. — і знову притиснув мені до рота маску.

Ось так по черзі ми робили відчайдушні ковтки повітря. Я знала, що це не може тривати вічно. Ми могли залишатися замкненими в цій пастці годинами, можливо, днями, перш ніж хтось здогадається шукати нас тут. Нам пощастило, що шафа загерметизувалася й зберегла нормальний тиск і температуру, але це була лише тимчасовий захід. Щоб ми дочекалися порятунку, сюди має надходити повітря. Якщо цей механізм дистанційно відключили, тоді, швидше за все, вимкнули й аварійну сигналізацію, що мала сповістити про розгерметизацію.

Я не мала жодного уявлення, скільки кисню містилося в кисневій масці, але вже відчувала, що його недостатньо. Коли Тайрус хотів знову передати мені маску, я простягла руку, щоб зупинити його.

Він відштовхнув мою долоню в бік, похитав головою і притис маску до мого обличчя.

— Ви — важливіші, — сказала я, — заберіть її.

І віддала йому кисневу маску.

— Ні, — відповів Тайрус. Він навалився на мене всією своєю вагою. У цьому замкненому просторі, я не могла скористатися силою, і маска знову повернулася на моє обличчя.

Я зірвала її й тицьнула йому.

Раптом Тайрус нахилився і притулився вустами до моїх губ, і якусь мить ми лежали ось так, замкнені разом в одному просторі, наші легені готові були розірватися, наші вени палали від кисневого голодування, а він цілував мене, глибоко і відчайдушно, з незрозумілою люттю.

Потім він відсторонився, притис маску до обличчя і зробив глибокий вдих.

— Бачиш? — прохрипів він.

Бачу, що? Що це означає? Але він вдягнув маску на мене, і мої легені почали жадно ковтати повітря.

— Чому? — видихнула я, коли вирівняла дихання. Чому він мене поцілував? Чому він не дозволив мені стерпіти це заради нього? Але щоб промовити ці слова знадобиться забагато повітря, а без слів я не могла зрозуміти його.

Він знову натягнув маску на обличчя.

— Обоє, — сказав він. — Або жоден із нас.

Він лежав поряд зі мною, і я відчувала, як шалено калатає його серце, і мені дуже хотілося врятувати його і себе, але я не могла зробити цього на його умовах. Іноді здавалося, що ми — дві бінарні зірки, які кружляють одна навколо одної, але ніколи не зустрічаються, бо завжди прямують до протилежних орієнтирів.

Коли він знову приклав кисневу