Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Сендоа
От скільки разів я вже зауважував для себе, що мій організм погано поєднується з денним сном. І знову на ті ж самі граблі. Якщо вже видалася безсонна ніч, то краще було дочекатися наступної, ніж спати. Але на жаль, мене просто вимкнуло.
Покрутивши головою й оглянувши каламутними очима простір довкола, розумію, що лежу у власному ліжку. Точніше, вкладений на нього поверх покривала, ще й одягнений. Напевно, Мікель заходив та відлевітував. Більше нема кому.
Останнє, що я пам'ятаю, це мій робочий стіл, документи та парочка листів від Петріша, що потрапили мені на очі. У першому партнер обурюється через моє рішення, а в другому просить не рубати з плеча запевняючи мене, що за будь-яку ціну приструнить дочку і змусить її викинути з голови всі ці дурниці, про любов до свого голодраного друга художника. Або, натисне на хлопця, і той сам забереться геть.
Я ще подумав, що Петріш вочевидь дуже погано знає свою дочку і в її вихованні точно не брав жодної участі. І з голодраними хлопцями надто давно справи не мав.
Цей самий голодранець художник, попри досить кволий вигляд, заради своєї коханої не побоявся виступити навіть проти самого чудовиська Арджанора, яким іноді іменують мою скромну персону.
Мабуть, уперше мені довелося бути тим, від кого рятують молоду дівчину. Цікавий досвід, мушу визнати. Повторювати бажання не маю. Надто багато пафосу.
Вночі я не тільки стеріг свою таємничу гостю. Але й вирішив все ж таки розібратися, що там із самою Мірілою. Не те щоб мене це сильно хвилювало, але зобов'язання − є зобов'язання.
І яке ж було моє здивування, коли в кращому заїзному дворі Ґулема я знайшов її не на самоті, а в обіймах молодого солодкавого хлопця. Солодка парочка, попри пізній час, сиділа в залі й з нажаханим захопленням слухала місцеві байки про мене та мої вигадані «подвиги».
Там було і про те, як я вбив свого батька, і як потім придушив коханку, яка мені з моїм батьком зраджувала, а потім підняв її з мертвих, щоб ще раз придушити – навіть шкода стало, що я не некромант і не можу так зробити з деякими. І про викрадення немовлят з незайманими дівчатами на експерименти було – тут я буквально вразився широтою людської фантазії. І ще про те, що в мене всі слуги в довічному рабстві, а хто посміє піти, той розвіється прахом. Мовляв, чийсь двоюрідний брат якось втік з мого особняка і на очах у свого п'яного батька розвіявся − треба буде лакеїв перерахувати.
Все це діло запивалося хмільними й міцними напоями. Історії ставали дедалі похмурішими й все менш правдоподібними. Очі героя-коханця розгорялися все більшою рішучістю відвоювати свою кохану у Проклятого герцога, дівчисько натомість тулилося до нього все сильніше... І тут мені набридло бути непомітним слухачем, і я, скинувши з себе відвід очей, голосно порадив усім цим оповідачам менше пити.
Треба було бачити, як усі заціпеніли. Як усі збліднули. Мені навіть сподобалося. Можна буде повторити на дозвіллі.
Місцевим добре відомо, що вдача у мене… не найприязніша. І що зі мною краще не зв'язуватись. І навіть не тому, що сам Ґулем майже весь належить мені, а тому, що можна зубів не дорахуватися. Тому ніяких дурниць значущіших, ніж шепітки штибу «сам Проклятий з'явився», робити не стали. А от закохані голубки відреагували значно яскравіше. Міріла злякано завищала, зблідла і вельми правдоподібно знепритомніла. А її художничок миттю скочив на ноги, затуляючи хирлявою фігуркою свою обраницю та стискаючи в гніві кулачки.
− Я не віддам її вам! − гаркнув грізно.
Я навіть захопився такою рішучістю.
− Її батько не мав права укладати з вами договір без згоди Міріли. Вона моя, і вам доведеться відступити.
− Так вже й доведеться? – захотілося мені піддражнити хлопчиська.
− Так. Інакше я вас вб'ю, – заявили мені гордо.
− Он як? А сам померти не боїшся? − вже відверто посміхнувся я. Не без глузування.
− Заради коханої я готовий на все, − отримав ще одну пафосну відповідь, проте цілком щиру.
− Гаразд. Ти сам напросився. Вийшли всі геть! − наказав я, окинувши недобрим поглядом присутніх у залі.
Як мені здалося, там зібралася майже вся чоловіча частина населення Ґулема.
– І щоб завтра дороги розчистили, а не відсипалися до обіду. За дорогу до маєтку дозволяю братися в останню чергу, − суворо наказав я мужикам, що розбрідалися з похмурим і розчарованим виглядом. Як же, вбивство чергових немовлят Проклятим герцогом не дали подивитися.
Загалом незабаром ми залишилися одні, якщо не брати до уваги хазяїна заїзного двору, який з розумінням всміхнувся й взявся протирати стійку.
− Приводь Мірілу до тями, − наказав я своєму притихлому «супернику». − Хочу і від неї почути, що там Петріш мав право від її імені робити, а що ні.
Дівча привести до тями виявилося не так вже й складно. У мене навіть зник сумнів, чи справді вона була непритомна.
Вислухав ще і її лемент на тему «як татко посмів так вчинити, що без відома та згоди уклав заручини, тоді як вона понад усе на світі любить свого Жано». При цьому впіймав кілька відверто зацікавлених поглядів юної напівфеї, майстерно прихованих мокрими віями. А потім припинив весь цей балаган найдієвішим способом. Заявив, що заручини розриваю, оскільки зустрів іншу жінку і тепер не зацікавлений у договірному шлюбі.
Після чого без прощань пішов геть, залишаючи здивовану колишню наречену і свого, начебто, більш щасливого суперника, самостійно розбиратися, що робити далі.
Вони, мабуть, вирішили насамперед поділитися радістю з «татком»
Перший лист від Петріша прибув менше за півтори години.
А потім ще один. А потім Мікель нарешті влаштував потрібний мені вибух, і я з особливою радістю перекрив усі переміщення, залишивши лише кілька лазівок для свого особистого користування. Настала тиша та благодать. Моя пташка потрапила в клітку, і мені залишилося тільки простежити, щоб вона не спробувала зникнути іншим шляхом.
