Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Воу, невже мені строга мачуха дісталася? Ні, ще не встиг. Почув, що тут щось відбувається і прийшов подивитися. Складете мені компанію?

Спершу я ледь не відмовляюсь, бо начебто зовсім недавно снідала разом із Сендоа. Але кинувши погляд на високий старовинний годинник біля дверей, розумію що минуло вже пів дня і дійсно настав час подумати про обід.

− Із задоволенням, − киваю.

− Тоді дозвольте вас провести, − чемно підставляє мені лікоть юнак.

Усміхнувшись, приймаю його допомогу. І ми разом покидаємо зал.

− Може, твій батько теж захоче до нас приєднатися? – кидаю на Мікеля запитальний погляд. Не знаю, чим зайнятий герцог, але поїсти йому також не завадило б.

− Це навряд чи. Я до нього заглядав, він спить. Прямо в одязі заснув. Втомився за ніч.

А-а-а, ну тоді зрозуміло, чому Сенд жодного разу не трапився мені на очі після сніданку. Хоча я постійно ловила себе на тому, що виглядаю його скрізь і прислухаюся, чи не чутно десь герцогського голосу.

− Він допомагав тобі з експериментом? – цікавлюсь невимушено. Мушу визнати, мені надзвичайно хочеться дізнатися, як це в них вийшло створити стільки проблем.

А ще я зовсім не проти дізнатися, де знаходяться особисті покої герцога. Чомусь мені дуже хочеться подивитись на нього сплячого.

− Ну-у-у, можна й так сказати, − посміхається Мікель. − Батько зробив дуже цікаву пропозицію. Мені закортіло дізнатися, що з цього вийде.

− І що ж вийшло?

− Поки неясно. Але перспективи вражають, – обтічно відповідає хлопець. − Ви не заперечуєте, якщо ми поїмо на кухні? Чекати, поки накриють стіл у трапезній, це надто довго. А мені вже не терпиться долучитися до вашого заняття.

− Не проти, звісно, − хитаю головою. − Заодно розповіси тані Грасі, чого тобі хочеться на святкову вечерю.

− О-о-о, це я з радістю. Смачно поїсти − свята справа, − розпливається в усмішці Мікель. − В училищі, звісно, годують непогано, але зі стравами нашої тани Грасі ніщо не зрівняється.

Я вже вчора за вечерею дізналася, що він навчається в одному з найкращих військових училищ Бранагіля, де свого часу навчалися майже всі Арджани, і готується за сімейною традицією вступати до військової академії. Щоб потім, після закінчення, здобути ще одну освіту в Академії магічних мистецтв на факультеті артефакторики, як і його батько колись.

От тільки я досі не знаю, що трапилося з матір'ю цього усміхненого, неймовірно обдарованого та розумного хлопця. Куди вона поділася? Ким була для Сенда? Дружиною, коханкою, короткою інтрижкою? Вона жива взагалі? Чи підтримує зв'язок зі своєю дитиною?

Я сама не знаю, чому мені так важливо в цьому розібратися. Чому хочеться зрозуміти, чи з'являється ця особа у житті обох Арджанів.

Але, як спитати про це делікатно, я поки що не придумала. Та й чи потрібно? Яка мені різниця, якщо вдуматися?

Щось надто сильно мене почало цікавити особисте життя мого рятівника, в чий полон я випадково потрапила. Нічого доброго це не дасть. Треба припиняти.

На кухні нас зустрічають мало не з розкритими обіймами. І, звісно ж, не відмовляються терміново погодувати нас обох. Тана Грася особисто накриває для нас стіл, той самий, за яким ми сиділи вранці з герцогом. І буквально з розчуленням і замилуванням спостерігає, за тим, як ми з Мікелем їмо, постійно пропонуючи добавки.

Мабуть, добре, що я звідси втечу вже протягом наступної доби. Інакше точно наїм зайвого.

− З чого почнемо? – з неприхованим ентузіазмом цікавиться хлопець після трапези, коли ми вдвох з ним повертаємось до бальної зали.

− Поки не готові гірлянди, прикрасимо ялинку, − пропоную я. − Це справа відповідальна. Давно я вже цього не робила.

− Чудово. Я взагалі жодного разу в житті цього не робив, − потирає руки мій юний помічник, з передчуттям і азартом розглядаючи пишне деревце. Тоді як я застигаю, приголомшено витріщаючись на нього: − Треба ж хоча б разок спробувати, поки не став надто дорослим. Кажуть, під неї ще й подарунки належить підкладати?

− Так, є така традиція, − мені ледве вдається впоратися з голосом, не видавши свого збентеження.

Щось я зовсім заплуталася. Він що, жодного разу не святкував зимового сонцестояння? Тоді чому Сенд казав, що Мікель любить зимові свята?

Щось тут нечисто і зовсім неясно. І я не я буду, якщо не довідаюсь, що до чого.

А найкращий спосіб вивідати потрібну інформацію, це, як відомо, правильне і своєчасно поставлене питання.

− У вас ялинку зазвичай прикрашають слуги? − між іншим, цікавлюся я, коли ми з Мікелем зариваємося в коробки з прикрасами й починаємо вирішувати, в якому порядку що й куди вішати. − Знаю, у деяких знатних сім'ях звикли вважати, що це не панська справа.

− Що? − здивовано скидає він на мене погляд. – А, ні. У нас її взагалі ніхто не прикрашає.

− А як же ви святкуєте? − здивовано округляю я очі.

− Ніяк. Батько недолюблює це свято, – знизує плечима син герцога. І лукаво підморгує мені: − Цього року, мабуть, заради вас передумав.

Он як? «Забув» він про гуляння, як же? Ну-ну.

Тільки навіщо це все? Щоб відсвяткувати з нареченою? Є, звісно, маленька така ймовірність, але навряд чи. Схоже, мене справді просто приставили до справи, щоб під ногами не плуталася зі своїми спробами дістатися до Гулема.

Це за умови, що Сенд, досі вважає мене своєю нареченою.

А якщо ні? Тоді маячня якась виходить. З якого дива йому вдавати, що я для нього Міріла?

Та ні. Не дізнався він нічого. Бо тоді розмовляв би зі мною зовсім інакше.

− Мені важко уявити, що має статися, щоб не любити зимові гуляння, − продовжую я свої обережні розпитування. − Сподіваюся, хоч не щось страшне?

І розумію, що трохи перегнула. Погляд Мікеля стає таким самим гострим, як і в Сенда, хоч вираз обличчя й не змінюється. Ох і не простий хлопець.

− Не знаю. Краще одразу у батька спитайте, – відповідає він спокійно. При цьому я почуваюся так, ніби за мною молодий, але дуже небезпечний хижак спостерігає.