Юджи - Ірина Муза

Розмножуються вони швидко, і виснажують землю, вбиваючи життя. Як думаєш, бачачи таку небезпеку і перспективу Володар захоче розбиратися з твоєю липовою історією? - задоволено підсумував він, але дає зрозуміти, що відповіді на своє запитання не чекає.

- Я зобов'язаний перевірити твою версію, тому пошлю патрульний загін перевірити передбачуване місце відкриття порталу, через який ти нібито прибула, а поки що... лейла Ніколь, тебе повернуть до камери... - самовдоволено підсумував він і, спершись рукою об стіл, встав.

- Я не хочу в ту камеру! Це нелюдяно! Я кажу вам правду! - стала обурюватися я

- Такий протокол. Я зобов'язаний тримати тебе в камері до з'ясування обставин. Мені шкода, але я нічого не можу зробити. Я просто виконую свою роботу! - Айрон знову одягнув маску серйозності. Говорив стримано і без емоцій, я навіть сама встала, коли він так консервативно заговорив.

Далі проводив мене до тієї самої камери і я ледь встигла його окликнути...

- Айрон! Я хочу їсти! Віддайте мені хоча б мою торбинку, там у мене був хліб. Навіть у в'язниці ув'язнених годують. З вашого боку, це справжнісіньке свинство! - на емоціях викрикнула я і Айрон нарешті зупинився.

- Я прошу вибачення за це. Обід вам принесуть! - він схилив голову чи то в поклоні, чи то вибачаючись, а потім розвернувся і так само поспіхом покинув мене.

І знову здрастуй, як то кажуть...

Минуло, напевно, хвилин 15, як мені принесли добротний обід, який я наминала за обидві щоки без найменшого сорому. Їсти хотілося просто смертельно, та й кого тут соромитися? Так що з обідом я впоралася швидко. Ще була маленька пляшечка з незрозумілою на колір рідиною. До нього я не торкалася деякий час, все крутила в руках і не знала, що робити. Потім вирішила хоча б понюхати. Відкрила і нюхнула. У ніс ударив гострий і пекучий запах. Одразу впізнала... це те зілля, що давав мені Айрон для того, щоб я одужала. Треба ж яка турбота. Це щоб мені полегшало перед смертю? Гаразд, може вночі мене так колотити не буде, якщо зараз вип'ю. Щойно я зібралася робити ковток, як почула хрипкий голос.

- Стій... кхм, кхм, постривай, не пий! - я одразу напружилася, бо до цього думала, що всі ці камери порожні. Я нікого не бачила, та й освітлення тут тьмяне і то від маленьких вікон у самому верху.

- Не пий! - знову хтось повторив і закашлявся ще більше. Я встала зі свого місця і почала придивлятися, намагаючись зрозуміти звідки звучить цей голос. У камері, навпроти моєї, побачила ворушіння. Темрява була безпроглядна, невеликий шматочок світла ледве-ледве освітлював камеру. Якщо ця людина весь цей час була в кутку, куди світло практично не потрапляє, тоді зрозуміло, чому я її не побачила... точніше її.

- Ви хто? - одразу запитала я і підійшла впритул до ґрат. Знову почула важкий кашель, потім якусь метушню і дзвін металу. Через деякий час я побачила жінку. Вона підповзла трохи ближче і її стало зовсім небагато, але видно. Її зовнішній вигляд відштовхував. Змащене і переплутане волосся, яке, схоже, не милося і не розчісувалося пів її життя. На обличчі сажа, або просто черговий шар бруду. Мішкуватий одяг у кілька шарів, на плечах важка і тепла ковдра. На руках залізні добротні браслети, сліди від яких вказували, що носить вона їх не перший рік. Незрозуміло було лише те, чому вона на підлозі. Невже ноги перебиті? Якщо це так, то це просто нелюдяно тримати жінку в таких умовах.

- Ти, напевно, дивишся на мене і задаєшся питанням, чому я так виглядаю і чим таке заслужила? - вдосталь прокашлявшись, її голос вирівнявся і став зрозумілим.

- О, повір, те, що я дихаю і жива, отже, занадто великий подарунок для мене... Хоча я давно б воліла померти. - ну й відповіді, у мене особисто такі відповіді тільки більше запитань викликають.

- Віддай краще це зілля мені! Тобі воно ні до чого, здорова як волокиданська урвань, а мені на пів дня спазми зі шлунка видалить! - буркотливо зауважила вона

- Волокі... хто? - щиро здивувалася я

- Восьмий Розкол Ефікера, Світ Волокидана. Урвань - це найбільший і найспритніший звір того світу. Убити його дуже й дуже важко. - пояснила жінка і закашлялася наприкінці. Пояснення її мені все одно були незрозумілі, і я навіть не намагалася особливо вникнути. Останнім часом усе, що відбувається зі мною, дивне.

- Ви так і не відповіли хто ви і за що вас сюди запроторили?

- А ти сама знаєш, хто ти така? - хитро примружилася жінка, і я б краще назвала її старою бабою, адже все обличчя її в зморшках.

- Звісно знаю, я Ніколь... і цього для нашого знайомства достатньо думаю, а ви от чомусь не поспішаєте представлятися... ухильно відповідаєте! - наполягла я на своєму.

- Ти маєш рацію, просто думаю, що ім'я моє тобі нічого не дасть, але ти можеш називати мене Герліна. Так мене востаннє люди прозвали...

- А ви що типу не людина? - не вірячи запитала я

- Ні. І краще не питай, ти лише ще більше злякаєшся. Краще скоріше дай мені це кляте зілля, і я розповім тобі щось цікаве... - просить Герліна та інтригує мене водночас. Я прицілившись із силою пускаю по землі маленький флакончик і він влучає в ціль, досягає камери моєї нової знайомої. Вона зі збожеволілим поглядом кидається до цієї пляшки і з жадібністю випиває все, що до останньої краплі.

- Я от, наприклад, знаю, що ти не з тутешніх країв. Що ти взагалі не з цього світу, і все тут тобі здається дивним і незрозумілим. - видала старенька, а я від подиву відкрила рота.

- Звідки ви...- хотіла уточнити я, але мені не дали.

- Знаю? Це ти хотіла запитати? І так, знаю. Дуже добре. Я бачу тебе. Бачу твою справжню сутність і мене так забавляє, що ти сама не здогадуєшся, хто ти є! Ні, ну це реально смішно. І я, звичайно ж, не збираюся тобі все це розповідати. Можливо, коли ти дізнаєшся, хто ти насправді, ти вважатимеш, що я поводжуся з тобою нешанобливо, але повір, мені байдуже... - ось зараз усе ще не зрозуміліше стало.