Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

вуста з опущеними донизу куточками й уперте підборіддя. Шкіра його (це завжди приходить з віком) зробилась миршавою, переважно на шиї й на нижніх округлостях щік, шкіра ж над вустами ще тверда, як яблуко, і тому верхня частина обличчя здається молодшою за долішню. У ньому ви почуваєте самовпевненість людини, яка нажила гроші, і якусь лютість, що вказує на те, що гроші ці придбано в запеклій боротьбі; ввічливість його ховає в собі очевидну погрозу, що людина ця має в резерві й інші засоби на випадок потреби. Назагал це людина, яку можна жаліти, коли вона не викликає страху; є у ній і щось зворушливе: наче та величезна комерційна машина, що назавжди вправила її в оцей сурдут, залишила їй дуже мало з її власної особи й не дала жодного задоволення її особистим нахилам і пристрастям. Із найперших її слів ясно, що це — ірландець, який зберіг свою природжену вимову, незважаючи на часті зміни місця й умов життя. Можна лише здогадуватись, що первісною його мовою була уривчаста говірка Керрі, але те псування й ламання мови, що відбувається в Лондоні, Глазґо, Дубліні і по інших великих містах, так довго впливало на його вимову, що, мабуть, ніхто не скаже, що він говорить говіркою Керрі, бо його мелодійність майже зовсім зникла, залишивши саму грубість і уривчастість. Стрейкер, цей справжній син лондонської вулиці, викликав у ньому велику зневагу, як дурний англієць, що не вміє говорити навіть своєю рідною мовою. Що ж до Стрейкера, то той теж вважає, що провидіння навмисно наділило цього старого такою вимовою, щоб розважити британську расу, і раз у раз поводиться з ним із зневажливою вибачливістю, як із нижчою й жалюгідною істотою, а іноді й з обуренням, коли стара людина дає наздогад, що хоче, щоб її ірландську нісенітницю брали за правду.

Стрейкер. Я піду й доповім молодій пані. Вона казала, що ви волієте зачекати тут. (Він повертається, щоб іти через сад до вілли).

Ірландець (що з великим зацікавленням обдивляється навкруг себе). Молодій пані? Це — міс Віолетта, га?

Стрейкер (зупиняється на східцях, у ньому раптом прокидається підозра). Чи знаєте ви її, чи ні?

Ірландець. Чи знаю я її?

Стрейкер (з роздратуванням). Так, чи знаєте ви її, чи ви її не знаєте?

Ірландець. А вам що до того?

Стрейкер обурено спускається зі східців і стає перед відвідувачем.

Стрейкер. Я вам скажу, що мені до того. Міс Робінсон...

Ірландець (уриваючи його). А, її прізвище Робінсон? Так? Дякую вам.

Стрейкер. Як, ви навіть не знаєте її ім’я?

Ірландець. Ні, я знаю, тепер, коли ви мені сказали.

Стрейкер (на мить приголомшений від умілости, з якою старий давав свої спритні відповіді). Скажіть мені, що це значить? Як же ви сіли в мою машину й наказали їхати сюди, коли ви не та особа, якій я мав передати того листа?

Ірландець. А кому, прошу, ви мали його передати?

Стрейкер. Я мав передати його містеру Ектору Мелоуну, за дорученням міс Робінсон — зрозуміло? Міс Робінсон не моя хазяйка, я лише хотів їй ласку зробити. Містера Мелоуна я знаю, і ви — не він, зовсім не він, нема чого й казати. У готелі мені сказали, що ваше прізвище Ектор Мелоун...

Ірландець. Гектор Мелоун.

Стрейкер (спокійно з самоповагою). «Гектор» кажуть у вас, у провінції, як от Ірландія й Америка. А тут ви — Ектор. Якщо ви цього ще не помітили, то скоро помітите.

Суперечка, що раз у раз загострюється, уривається з появою Віолетти; вона вийшла з вілли, пройшла садом, спустилась по східцях і з’явилась якраз вчасно між Стрейкером і Мелоуном.

Віолетта (до Стрейкера). Чи виконали ви моє доручення?

Стрейкер. Так, міс. Я одвіз листа до готелю й відіслав його нагору; я сподівався побачити містера Мелоуна. Коли бачу, виходить цей добродій і каже, що гаразд,— він поїде зі мною. Я й привіз його сюди, бо в готелі мені сказали, що це містер Ектор Мелоун. А тепер він каже зовсім інше. Але якщо він не та людина, яку ви мали на увазі,— скажіть одне слово, і я його зараз же одвезу назад.

Мелоун. Я вважав би для себе за велику честь, коли б ви дозволили мені поговорити з вами, мадам. Довго я вас не затримаю. Я — Гекторів батько, як цей розумний британець міг би здогадатися за якусь годину-дві.

Стрейкер (спокійно, але задирливо). Ні, і за рік не здогадався б. Якщо ми вас відшліфували б, як і його, то, може, ви й стали б трохи скидатися на нього. А тепер — далеко вам ще до нього! (До Віолетти, ввічливо). Гаразд, міс: вам бажано поговорити з ним,— я не буду вам заважати. (Він чемно вклоняється Мелоунові і йде через хвіртку).

Віолетта (надзвичайно ввічливо). Я дуже шкодую, м-ре Мелоуне, якщо ця людина поводилася з вами грубо. Але що маємо робити? Він — наш шофер.

Мелоун. Ваш... хто?

Віолетта. Водій нашого авта. Він може робити машиною по сімдесят миль за годину й полагодити її, коли вона зіпсується. Ми залежимо від наших автомобілів, а наші автомобілі залежать від нього і, таким чином, і ми залежимо від нього.

Мелоун. Я помітив, мадам, що кожна тисяча доларів, яку здобував англієць, збільшує кількість тих, од кого він залежить. А втім, вам нема чого перепрошувати мене за нього: я навмисно викликав його на розмову. Таким чином, я довідався, що ви перебуваєте тут, у Ґранаді, з компанією англійців, до якої належить і мій син Гектор.

Віолетта (балакуче). Так. Ми мали намір поїхати до Ніцци, але нам довелося наздогнати одного ексцентричного члена нашого гурту, який вирушив раніше і приїхав сюди. Але чом ви не сідаєте? Сідайте, будь ласка. (Знімає з ближчого стільця книжки).

Мелоун (зворушений такою увагою). Дякую вам. (Він сідає і з цікавістю розглядає її, поки вона йде до залізного столика, щоб покласти на нього книжки. Коли вона знов підходить до нього, він каже). Міс Робінсон, якщо не помиляюсь?

Віолетта (сідає). Так.

Мелоун (видобуваючи з кишені листа). У своєму листі до Гектора ви пишете (Віолетта не може затаїти свого здивування. Він робить паузу, видобуває окуляри в золотій оправі й надягає їх): «Мій любий! Усі вони пішли до Альґамбри. Я сказала, що у мене болить голова; садок у моєму цілковитому розпорядженні. Мерщій у Джекове авто! Стрейкер духом донесе тебе сюди. Мерщій, мерщій, мерщій! Кохаю тебе. Віолетта». (Він дивиться