Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу

них немає громадськости, а лише вузький патріотизм; немає сміливости, а лише забіякуватість; не непохитність, а впертість; не величність, а високодумство, не самовладання, а тупість; не самоповага, а гонор; не доброта, а сантиментальність; не соціальність, а стадне почуття; не повага до інших, а лише поштивість, не розум, а лише запеклість. Вони не поступові, а лише бунтівливі; у них не уявлення, а лише забобонність, не справедливість, а мстивість; не великодушність, а лише поблажливість; вони не дисципліновані, а лише вимуштровані, і, над усе, неправдиві,— всі вони брехливі аж до самих кісток.

Статуя. Що за дивовижний потік слів, Жуане! Як би мені хотілося так говорити зі своїми солдатами!

Диявол. Це не більш як балаканина. Усе це вже давно сказано до вас, але чи змінило це хоч що-небудь? Чи звернув світ на це хоч будь-яку увагу?

Дон Жуан. Так, це балаканина. Але чом це лише балаканина? Тому, мої друзі, що й краса, чистота, чесність, релігія, моральність, мистецтво, патріотизм, хоробрість і все інше є лише слова, що їх я або хтось інший може вивернути, як рукавичку. Коли б вони були дійсністю, ви, після мого звинувачення, мусили б визнати за собою провину. Але, на щастя для вашої самоповаги, мій друже Дияволе, вони не є дійсністю, вони є лише, як ви сказали, простими словами, з яких можна скористатися, щоб оманою примусити варварів підкоритися цивілізації, а цивілізованих бідняків дозволити грабувати себе й поневолювати. Це є родинна таємниця керівної касти. І коли б ми, що належимо до цієї касти, більше турбувалися про розквіт Життя для всього світу, ніж влади й розкошів для жалюгідних самих себе, ця таємниця зробила б нас великими. А тепер подумайте, яким нудним мені, посвяченому у цю таємницю дворянинові, повинно бути ваше нескінченне лицемірство щодо всіх цих моральних байок! І як бридко й страшно, що ви жертвуєте їм своє життя! Коли б ви ще настільки вірили в цю вашу моральну гру, щоб грати чесно, то було б усе ж таки цікаво спостерігати; але цього немає: ви на кожному кроці шахруєте, а коли ваш партнер зшахрує, ви перекидаєте стіл і намагаєтесь його убити.

Диявол. На землі це, може бути, до деякої міри й так, бо люди неосвічені й не мають змоги оцінити мою релігію кохання й краси, але тут...

Дон Жуан. О, я знаю. Тут — самі кохання й краса! Овва! Це однаково, що цілу вічність дивитися на першу дію фешенебельної п’єси, чекаючи, коли почнеться зав’язка. Ніколи, навіть у страшніші хвилини забобонного жаху на землі, не уявлялося мені, що пекло таке страшне. Я живу, наче перукар у повсякчаснім спогляданні краси, й граюся шовковими кучерями. Я вдихаю атмосферу молодощів, наче продавець у цукерні. Командоре, чи є на небі гарні жінки?

Статуя. Жодної. Абсолютно жодної. І які вони всі неохайні! Жодних самоцвітів і прикрас. Скидаються на п’ятдесятирічних чоловіків.

Дон Жуан. Палаю бажанням якнайшвидше потрапити туди! Чи згадують там слово «краса»? Чи є там художники?

Статуя. Слово чести, вони не милуються з гарної статуї, навіть коли вона проходить повз них.

Дон Жуан. Іду!

Диявол. Дон Жуане, дозволите мені бути з вами цілком щирим?

Дон Жуан. Хіба ви не були досі щирим?

Диявол. Так, наскільки я вважав за можливе. Але тепер піду далі й зізнаюсь вам, що людині все набридає,— небо не менш за пекло. І вся історія є не що інше, як спогад про хитання світу між цими двома крайнощами. Кожна епоха є лише коливання маятника, хоча кожне покоління й думає, що світ проґресує, бо він весь час рухається. Але коли ви будете таким старим, як я, коли вам до біса набридне небо, як воно набридло мені й командорові, і до біса набридне пекло, як воно вже й тепер вам набридло, ви перестанете уявляти собі, що нібито кожне коливання від неба до пекла є визволення, а кожне коливання від пекла до неба — еволюція. Там, де тепер ви бачите реформи, проґрес, здійснення вищих поривань, невпинне підняття людини до досконаліших форм буття, — ви не бачите нічогісінько, крім нескінченної комедії ілюзій. Ви зрозумієте глибоку правду слів мого друга, — що нічого немає нового під сонцем. Vanitas vanitatum[16]...

Дон Жуан (втративши терпець). Небом присягаюся, — це ще гірше, ніж ваші брехливі слова про кохання й красу. Ах, розумний ви дурню, та хіба ж людина гірша за хробака, собаку або вовка тому лише, що їй усе набридає? Хіба відмовиться вона їсти через те, що їжа перебиває їй апетит? Хіба поле гуляє, коли воно облогом лежить? Чи може командор витрачати тут свою пекельну енергію, не накопичуючи енергії небесної для того часу, коли знов настане для нього блаженство? Припустімо, що велика життєва сила діє, як годинниковий механізм, і вживає землю, як гирю; що історія кожного коливання, яка нам, дійовим особам, здається такою новою,— що вона є лише повторенням історії попереднього коливання; навіть більш,— що в безкрайності часу, яку ми собі й уявити не можемо, сонце тисячі разів відкидає землю й знов ловить її, як жонґлер у цирку підкидає м’яча, і що сума всіх наших епох є лише один мент між тим, як м’яча підкинуто й спіймано. І все ж таки, хіба цей колосальний механізм не має тоді мети?

Диявол. Жодної, мій друже. Ви гадаєте, що коли ви маєте перед себе якусь мету, її безперечно має й природа? Так само ви могли б тоді сказати, що вона має пальці на руках і ногах, бо вони є у вас.

Дон Жуан. Але їх у мене й не було б, коли б вони були непотрібні. І я, мій друже, така сама частинка природи, як і мій палець — частинка мене. Якщо мій палець є орган, що ним я тримаю меч і мандоліну, то мій мозок — орган, за допомогою якого природа намагається зрозуміти себе. Мозок мого собаки стає у пригоді лише цілям цього собаки, але мій мозок опрацьовує знання, які мені персонально нічого не дають, лише засмучують моє існування й відкривають мені жахливу неминучість старезности й смерти. Коли б мною не володіла мета, що є поза мною, я б краще був хліборобом, ніж філософом, бо хлібороб живе стільки, як і філософ, більше їсть, краще спить і з меншим сумнівом втішається в обіймах своєї дружини. Але філософа міцно тримає в своїх пазурях сила життя. Ця сила говорить йому: