Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Скріплюючи свої слова, Кадриль ляснув долонею по планшетці, постукав олівцем по столику і задзвонив у дзвіночок.

— Шукаймо! — благальне склала руки Ейнора. — Швидше шукаймо!

Начальник Кадриль міцніше затягнув пояс і суворо наказав:

— Я особисто наказую розпочати пошуки Китички!

Та вже і без його наказу всі шукали де тільки можна було. Було розстебнуто всі сумки, відкрито чемодани, оглянуто всі шкафчики, пилосос, зроблено розвідку під усіма кріслами. Шукати було нелегко, бо треба було ширяти в повітрі, тримаючись за кінець захисного пояса або за підлокітник крісла. У пошуки включилася навіть Легарія, однією лапою притримуючи свій тюрбан.

— Твінасе, — крізь сльози вигукнула Ейнора, — ти повинен його знайти, адже ти сищик!

Товстун узяв свою помічницю-люльку і так запихкав нею, що аж поли розстебнутої жилетки заметляли. Нарешті він втупив свої очиці в дверцята люка.

— "Шишечка", — тільки й мовив.

— Я саме і збирався дати наказ зробити там обшук, — авторитетно заявив Кадриль, поправляючи зсунутий погон.

Ейнора вже кинулась до входу в "Шишечку" й, відчинивши дверцята, оглянула малесеньку кабіну. Кабіна була порожня. Лише зачеплена за гачок а може, повішена на гачок — гойдалася паяцова шапочка.

— О Китичко, Китичко! — заломила руки Ейнора.

— Будемо продовжувати пошуки в іншому місці, — промовив начальник. — Наказую продовжувати пошуки в іншому місці! — виправився він.

— Невже ви не розумієте? — запитав Твінас.

— Що я особисто не розумію?! — набурмосився начальник.

— Що Китичка... Китичка... — промимрив товстун.

— ...катапультувався? — не вірячи, викрикнула Легарія.

— Начальнику Кадриль, — пролунав спокійний і чіткий голос пілота, — прошу негайно прибути в мою кабіну.

Кадриль відчинив двері пілотової кабіни і став на підлогу.

Менес повернув одно скельце своїх окулярів, і в ньому Кадриль побачив відображення свого подвійного герба і такі величезні розгалужені вуса, що більша частина їх не вміщалась у скельці, чого доброго, вони не вмістилися б і он у тому стінному дзеркалі. Та не те йому тепер у голові.

— Китичка, — нетерпляче вимовив Кадриль, — Китичка у вашій кабіні, правда?

Пілот заперечливо похитав головою.

— Дивіться, — він простягнув руку в рукавичці.

Кадриль глянув туди, куди показував йому пілот. Спочатку він нічого ясного не помітив: тільки безкраїй простір, туманні хмарки, розсипи світил... Але... але що ж це там, трохи збоку, що ж там так летить, усе віддаляючись від корабля? Начебто хвоїнка поринала у водяну глибінь крутячись, вертячись, мов дзига... Кадриль закліпав повіками, не вірячи своїм очам, тоді зсунув з лоба подвійний козирок і знову дивиться, знову дивиться...

— Китичко, що ти вчинив, — промимрив Кадриль. — Китичко, братику, — шепотів, а йому здавалося, що він кричить, на все горло гукає до найвіддаленіших зірок, і що Китичка повинен почути, не може не почути, він неодмінно почує і ось-ось поверне свій безносий писочок і, як завжди, мовить:

— Я не міг не... не полетіти... Я ніяк не міг не полетіти. Я нічого-нічого не міг із собою вдіяти, щоб не полетіти, Кадрилю... друже мій.

— Чи ви не змогли б його наздогнати?

Пілот знову мовчки похитав шоломом.

— А якщо я суворо й офіційно накажу?

— Це нічого не допоможе, — байдуже знизав плечима пілот.

Холод безсилля стиснув те місце, де була заклеєна внутрішня кишенька, те, що б'ється під кишенькою.

— Але, — благальне каже він пілотові, — але і я летів у космосі... у тоненькому мішечку... і нічого зі мною не сталося... може, і з Китичкою нічого не станеться?

Пілот відповів коротко:

— Він летітиме доти, поки не зіткнеться з зіркою.

— А тоді?

— Ви сам знаєте, що тоді...

Кадриль знову вп'явся зором у цятку, що все даленіла й даленіла — яка ж вона малесенька! Кадрилю здалося, що очі немов заліпила сніжна віхола і мов задзвонили і задзеленчали крижані дзвіночки...

Кадриль розплющив очі. Вогнище ледь-ледь жевріло. Поряд темніла крислата ялинка з прямою, наче стріла, верхівкою — лише нижня гілка трохи видавалася вбік. Навколо стояли дерева, подекуди чорніли кущ або пеньок ялівцю, і все було вкрите снігом, освітлене тьмяним місячним сяйвом.

Кадриль звів очі в небо. Спокійно, байдуже дивилися на нього зірки, безмежні розсипи зірок...

"То це був... лише сон?!" — майнула думка.

Кадриль встав із хутряної шапки, приніс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затріскотіло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, сніг довкола вогнища забарвився в оранжевий колір. Кадриль поволі обійшов довкола вогнища: нічого, ні слідів на снігу, ні тобі знаку від вдавленого кубика, ні прикрас на гілці ялинки... До речі, гілка! Зайчик схопив і підняв гілку: порожньо. І ніякого сліду на снігу.

— Сон, — уголос повторив він, обмацуючи свого півтора вуса, одне вухо і лису маківку.

Кадриль повернувся на місцинку біля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Він щільніше стулив розірване хутерце біля підборіддя, і його лапа намацала шпильку.

"Таємна кишенька", — промайнула думка.

Він розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка