Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Ти побачив би, на кого ти схожий, — повертіла тюрбаном і референтка.

— На себе, — спокійно відказав песик. — А начальник на сома.

— Що?! Як ти смієш підривати мій авторитет?! — тупнув начальник чобітком з м'якою підошвою. — Шкода, що я не натрапив на тебе в складі, я тебе примусив би набути пристойного вигляду!

Ніби не вірячи своїм очам, Китичка весь подався вперед, а його сиві брови піднялися вгору. Потім він оглядівся, шукаючи очима Ейнору. Вона стояла осторонь, тримаючи в руках встелену атласом коробочку, яку їй дав пілот, коли йшов у корабель. У коробочці лежали каблучка з блакитним, як незабудка, очком і стара пошарпана рукавичка.

— О... — тільки могла вимовити Ейнора, дивлячись то на очко, то на рукавичку. — О...

— Всі підіймаємось у корабель! — дав наказ начальник.

Багажу набралося стільки, що було мороки-мороки, поки порозкладали все так, щоб залишилося місце й пасажирам. Коли нарешті все було владнано, знесилені мандрівники повмощувались у кріслах, і подорож — остання подорож — почалася.

Твінас додумався надувне крісло покласти на справжнє крісло; м'яко всівшись, він одразу розстебнув кілька гудзиків на жилетці й голосно відсапнувся. Йому так полегшало, що навіть розпашілі від щастя Ейнорині щоки не завдавали йому болю. А коли б ще вдалося подрімати до самої Тандадрики, то... гм... Твінас і сам не відчув, як у нього закинулась голова і з дзьоба вирвалось хропіння...

І Кадриль дуже зручно влаштувався на своєму посту. Шкода тільки, що в новій чудовій шапці не було під шиєю резинки, і вона, мов од вітру, щоразу поривалася до стелі. Звичайно, шапку можна було змінити на ту, яку йому дав пілот і яка відпочивала у "дипломаті", та не здіймалась у нього лапа, щоб скинути з голови таку красу! Незабаром Кадриль знайшов порятунок: на нову шапку надів стару і тією резинкою підв'язав собі шию. Тепер у нього на голові сяяли два козирки, блищали два герби, а нашивок... Після всього цього Кадриль задумався над іншим, не менш важливим питанням: а на Тандадриці він залишиться начальником чи ні?.. Такі роздуми навіювала й поведінка референтки: перед останньою подорожжю вона зовсім забула про свої обов'язки схвалювати кожне його слово і навіть сама ні разу не сказала "шановний начальнику". А може, ця підступна інтриганка здогадується, що на Тандадриці всі іграшки будуть рівноправні й ніякого начальника більше не треба? Але там, де є іграшки, там повинні бути й ігри, а які можуть бути ігри без начальників?.. Треба тримати в лапах кермо влади хоч би що!.. Ті, що на Тандадриці, повинні також зважати на його уніформу, заслуги і... таке інше. Що б там не було, а він законно обраний начальник, і ніякі свавільники його не скинуть!.. А може, пробратися в кабіну пілота й офіційно у нього довідатися: на Тандадриці начальник матиме владу чи ні? Якщо не матиме — навіщо йому та Тандадрика? Ні, він ще побореться за свій завойований авторитет...

Зовсім інші думки непокоїли Ейнору. В неї ще палали щоки, плечі ще відчували міцні Менесові долоні, шию ніжно лоскотав оксамит, а палець зігрівала подарована ним каблучка. Приємний відпочинок... Хилило на сон, і коли вона заплющувала очі, в пам'яті поставало бачене, уривки розмов... Ось до неї підходить Менес... бере її чемодани... Вона знову чує, як він каже: "Ви чарівна, ви справжня леді, у вас чудовий смак, та..." — "Та..." Ейнора зморщила лоба. Чому він сказав "та"? і не закінчив своєї думки?.. Стривай, стривай, а що він мав намір сказати? "Ви чарівна, та... мені більше подобалися такою, якою були..." Так, тільки це він збирався сказати, але промовчав... А сам навіть окулярів своїх не поміняв: так носить з обома тріснутими скельцями... нічого не взяв із щедрих комірок, зовсім нічого... Одне опудало собі залишив. А вона — вона ту одежину, що сама пошила, кинула у складі на підлогу й пішла не озирнувшись... Що вона наробила, що наробила!.. Залишилась одна подарована рукавичка; вона її зараз надіне, зараз надіне... і знову в пам'яті зринуло дзеркало... і вона сама з двома сукенками в руках... не знає, яку надівати... і запитливо піднятий писок у Китички. Він щось питав... І занепокоєно чекав відповіді, а вона все думала тільки про вбрання, про прикраси... Але про що він питав?.. Наче про фенікса... Він питав.... так, питав, чи може фенікс спалитися не для себе, а для іншого... спалитися, щоб інший був кращим... згоріти на попіл, щоб із його попелу інший відродився кращим... про це він питав!.. І лише зараз, заплющивши очі, вона зрозуміла суть запитання, а зрозумівши, здригнулася, розплющила очі, повернулася до Китиччиного крісла й сказала:

— Китичко, братику, ти питав у мене чи...

Слова застряли у неї в горлі: в кріслі Китички не було!

Ейнора щосили розірвала захисний пояс і з тяжким передчуттям кинулася до порожнього крісла, заглянула під нього: ні, Китички не було і тут.

— Зник, — забідкалася вона. — Він зник.

— Що зникло? Сумка? Чемодан? — повернула тюрбан Легарія. — Я вже давно помітила, що вони для того і придбані, щоб зникнути. Правда, любий Твінасе?

— Та... хай... — майже крізь сон відізвався товстун, розстебнувши всі гудзики на жилетці.

— Поки я тут за начальника, — авторитетно заявив Кадриль, зсунувши на потилицю двоповерхову шапку, — ніхто і ніщо нікуди зникнути не має права!

— Китичка, — прошептала Ейнора, — де наш Китичка?

Тепер кинулися шукати всі. Песика справді ніде не було видно.

— Я сам винен, — зізнався начальник, —