Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Чи є дорога, похмуріша за ту, що веде до великого міського смітника? По ній раз у раз шмигають сірі або зелені сміттєвози, зрідка розтрушуючи черепки, картопляне лушпиння, скоринки хліба, пластмасові затички, різні залізячки і чого тільки не хочеш. А якщо здіймався дужчий вітер, то, дивись, із якої-небудь неприкритої машини, мов птахи, вилітали цукеркові обгортки, клаптики газет і навіть цілі аркуші із книжок з чудовими кольоровими малюнками...

Усі, напевно, пригадують казку про Йонукаса, який за собою посипав дорогу крихтами хліба, щоб не заблукати і прийти з лісу додому. Отож якби хто попав на смітник, то знайти дорогу назад було б завиграшки: так вона, та дорога, була рясно всипана різним дріб'язком... На жаль, із смітника дороги назад немає: все-все, що сюди привозять, пожирає вогонь, і вогнище палає таке велике, що його заграву видно далеко-далеко навкруги, навіть можна подумати, що то горить ціле село...

Зараз уже пізно, дорога на смітник спустіла, всі сміттєвози відпочивають у гаражах, а водії надягають білі як сніг сорочки, пов'язують квітчасті краватки, готуючись зустріти Новий рік.

Так, цей вечір з усіх вечорів найнезвичайніший: коли ти прислухаєшся, то можеш почути, як уже десь тупотить, ковзаючись по крижаній дорозі, Новий рік, а коли напружиш очі, щоб краще бачити, то й побачиш на його червоній шапочці чотири білі цифри, наприклад, 1984. Тупіт і ковзання стають тим гучніші, чим дужче поспішають мами застеляти накрохмаленими скатертинами столи і ставити на них пироги та різні пресмачні страви; діти, шаленіючи від радості, бігають від ялинки до дверей, чекають і дочекатися не можуть, коли задзвонить дзвіночок, сповіщаючи, що нарешті прийшов Дід Мороз з казками, піснями і подарунками...

Незвичайна ця ніч, і як було б добре поблукати вулицями святкового міста, позаглядати у вітрини магазинів, прикрашені паперовими сніжинками і новорічними квітами, шапочками Діда Мороза і намистом фей; приємно було б дивитися на вікна будинків, за якими горять воскові свічки; цікаво було б побігати площами міста, де стоять високі ялинки, обвішані гірляндами різнокольорових лампочок, а під найнижчими гілками притулилася казкова хатка із щільно зачиненими віконницями, щоб яке лихе око не злякало чудес, які там діються... Але найкраще за все такої ночі сидіти за столом у теплій хаті, уминати ласощі й бавитися подарунками, що їх приніс Дід Мороз, та ще, непомітно для інших, зняти з ялинки найкращу цукерку... Та, на жаль, ми змушені повернутися на ту похмуру дорогу, не повернутися туди ми ніяк не можемо, бо з тієї дороги ми почали свою розповідь... А вона, та дорога, порожня-порожнісінька, залита бляклим місячним світлом, оточена таємничими тінями лісу — бо ж у цю ніч, новорічну ніч, усе зачароване, таємниче, навіть найпохмуріша дорога на міський смітник і та стала таємничою і зачарованою... Та цить! Хтось під'їжджає...

Так, від міста торохкотить, аж підскакує, одинокий сміттєвоз. О такій порі? Що трапилося?

А нічого, тільки, їдучи вранці на смітник, водій завернув до свого двоюрідного брата і гостював до самого вечора, а це схаменувся і летить швидше од вітру... Але що ж це ще? Їхав-їхав прямо і раптом повертає вбік, на дорогу, що веде до лісу, і за поворотом зникає. Дивно, навіть дуже дивно... Адже взимку в лісі ні гриби не ростуть, ні суниці не спіють... Коли б ми в такий час зустріли в лісі сирітку Оленку — ми знали б, що її вигнала мачуха шукати під снігом суниці, а хто ж міг би вигнати о такій порі водія?.. А давайте доженемо його і крадькома підглянемо, що він тут робитиме? Ось, зупинивши машину між деревами, він натиснув залізну ручку, що біля керма, кузов із сміттям став сторчма і висипав на сніг усе, що було в машині. Тепер ясно: безсовісний водій полінувався їхати до смітника і викинув сміття біля дороги в лісі. Покінчивши з цією роботою, він, звичайно, заверне машину й пожене назад у місто, тим паче, що до середини ночі лишилося десь три чи чотири години... Та... та що він ще надумав? Замість того, щоб їхати назад, він витяг з-під сидіння сокиру й вилазить із кабіни. Хряснув дверцятами, закинув на плече сокиру й побрів снігом у гущу лісу...

Напевне, всі ви зрозуміли, по що йде в ліс людина з сокирою? і не таку собі шукає ялинку, а най-найкращу, крислату, яку тепер поблизу міста чи й знайдеш. До півночі недалеко, тому водій і поспішає, а вигострене лезо сокири проти місяця загрозливо поблискує. На снігу подекуди видно сліди звірят і птахів, а за водієм лишається глибокий слід. Та хоч як він пильно дивиться, а на таку ялинку, що сподобалась би йому, і не натрапить: то стовбур кривий, то верхівка зламана, то однобока, то пожовкла глиця... Жалюгідний ліс біля міста! Колись тут стояли дрімучі ліси, вили вовки, шастали ведмеді, ходили тури, кричали сови, а тепер зрідка прошмигне яка пташина чи звірятко і, пригнічене самітністю, налякане гуркотом міста, не знає, де ховатися, куди бігти... Навіть і цієї ночі, новорічної ночі, коли ліс міг би перевести дух, відпочити, забути всі напасті й пригадати свої славні колишні часи — навіть і зараз, о цій порі спокою і зосередженості, дивись, хтось притарабанився машиною, вивернув сміття та ще погрожує сокирою...

Водій бреде і бреде, поки, нарешті, його очі приваблює найкраща — не дуже висока, але крислата й густа — ялинка, — неначе танцюристка присіла на одній нозі в довгій пишній спідничці. Справжня красуня лісу! Верхівка спрямована вгору, немов зелена стрілка, а гілля поросло так рівномірно, наче хтось дуже старався, розміщуючи його. І лише з північної сторони одна нижня гілка випнулася занадто вгору, аж сніг із неї струсився... Водій і схопився за цю гілку, замахнувся сокирою...

І раптом з-під ялинки висовується — так-так, висовується, а не виплигує! — чималий птах