Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Пілот мовчки кивнув головою і повів мандрівників до продовгуватого проміжку, в якому поволі крутилося сторчове колесо каруселі з маленькими стільцями: з одного боку колеса вони підіймалися, з другого опускалися.

Пілот почекав, поки всі підійшли ближче до колеса, і звернувся до Кадриля:

— Начальнику Кадриль, у вашій волі заборонити чи дозволити спуститися мандрівникам у склади планети.

— Увага! — ляснув по планшетці начальник. — Всі до одного спускаємось під покриття планети. А пілотові наказую залишитися на поверхні і налагодити радіозв'язок з планетою Тандадрика. Суворо попрошу, щоб, коли ми повернемося, було приготовлено рейсовий корабель!

Пілот тричі кивнув головою, цим показуючи не лише начальникові, але і всім, що мудрішого наказу ніхто не придумав би, а референтка від себе додала:

— Конструктивний і...

— ...і схожий на мавпячий, — закінчив голос, той само невловимий хриплий голос.

Начальник від люті скам'янів.

— Хто сказав?! Хто вимовив?! — розлючено подивився він довкола. — Хто сміє глузувати з... — Він був зібрався вже сказати "з мого авторитету", та швиденько передумав: — ...моєї референтки?!

— З мене? — здивована, запитала референтка.

— Так. Хто сміє назвати мою референтку мавпячою?!

Збентежена Легарія міцно стулила зябра. Мовчали й усі інші.

Начальник відстебнув кобуру револьвера:

— Наказую невідомому голосові заткнутися назавжди або... — Він вийняв револьвер і помахав ним у повітрі. — Або...

— ...посвисти, — відізвався хриплий голос немов із-під землі.

Що тут скоїлося! Усі зареготали. У Твінаса аж пузце затряслось, у Ейнори обидва ряди зубів забіліли, навіть у референтки куточки зябрів засіпалися, навіть скельця в пілотових окулярах веселіше заблищали, і навіть кінчик писка у Китички трошечки піднявся вгору...

Тому, хто оголосив цей наказ, здалося, ніби він на їжака сів. І, щоб спасти свій авторитет, який так похитнувся, він поблажливо посміхнувся:

— Я також люблю гумор... А тепер марш усі вниз! — і, щоб остаточно відновити свій авторитет, він додав: — Оскільки дорога невідома й можливі різні пригоди, начальник спуститься першим!

І тримаючи в лапі револьвер, Кадриль сів у сидіння каруселі і пірнув униз. Одне за одним сідали й інші мандрівники, поки залишився один Китичка. Він хотів повернутися в корабель, але пілот Менес загородив йому дорогу й рукою в рукавиці виразно показав на проміжок. Песик байдуже повернувся до каруселі й поринув у невідомий світ, який таївся під синтетичним покриттям з безліччю намальованих ключиків.

Залишившись на самоті, пілот Менес здійняв тріснуті окуляри і довго-довго дивився на порожні стільці каруселі, які все крутилися і крутилися. Очі у нього були блакитні й сумні, як у паяца із спаленої планети.

Спустившись униз, мандрівники вилізли з каруселі й опинилися у тамбурі, з якого розходилось кілька довгих коридорів. Високо над головами розстилалося пластмасове небо чи стеля, усіяна білястими ключами й ключиками, а на стінах було намальовано безліч дверей-воріт: від покручених, унизаних коштовним камінням дверець старовинного годинника до дверей гаражів, від садових хвірток до обкованих залізом воріт замку з підйомним мостом... Мандрівники роздивились навсебіч і рушили слідом за начальником в один із довгих коридорів.

Коридор почав ширшати і зробився майже залом, який високі дощані стіни ділили на маленькі комірки з полицями. Одні полиці були завалені панчохами, другі — рукавицями, треті — поливалками для квітів, четверті — гудзиками, п'яті — кольоровими олівцями, і так без кінця...

— Оце тобі так! — першим схаменувся Кадриль. — Наче в магазині!

— І невже все даром, за спасибі? — не могла повірити Ейнора.

— Атож, — солідно підтвердив начальник, — дано офіційний дозвіл брати все, що хочеш.

— Але, — з жадністю обдивилася Легарія, — не бачу дефіци...

Не встигши докінчити, вона поплигала в бік однієї полиці, що стояла віддалік і була напхана хутровими мантіями: лисячими, бобровими, кролячими, соболиними і так далі.

Кадриль також поскакав далеко: він побачив, як блищать уніформні погони, еполети, нашивки і ще щось подібне.

Твінас з задоволенням провів би Ейнору, та, пригадавши, як вона дивилась на пілота своїми зачарованими очима, вирішив не плутатись у неї під ногами — тим паче, що побачив збоку полички, повні люльок.

— Китичко, — нагнулася до песика Ейнора, — ходімо удвох, може, знайдемо щось вартісне.

— Та мені нічого не треба, — затряс головою Китичка, — мені всього вдосталь... навіть забагато.

— То ходімо так собі подивитися, — запропонувала Ейнора. — Тепер, коли я можу бачити, я дивилася б і дивилася б на що завгодно.

І вони удвох попростували до віддалених комірок. Китичка йшов і ні на що не звертав уваги, опустивши голову додолу, а Ейнорині очі, навпаки, бігали з однієї полиці на другу.

— Туфельки! — дивувалася вона. — Рукавички!.. Ніколи не повірила б, що можуть бути такі дивні рукавички!.. Глянь, Китичко, ось ці, з вирізом, видно, для того, щоб джентльмени цілували руку... Сорочечки!.. І яким тільки мереживом не обшиті!.. Китичко, адже нічого поганого не трапилося б, коли б я свою пошарпану сорочечку поміняла на нову?

— Обов'язково поміняй, — підтримав її песик.

— Я і для тебе що-небудь знайду, — пообіцяла йому Ейнора.

— Мені нічого не треба, — повторив песик, відійшовши вбік, щоб не заважати Ейнорі переодягатися і щоб вона сама ще видивилася щось підходяще. Проходячи повз відчинені дверцята, він побачив за