Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Але, — промимрив розгублений начальник, — але ж пілот ось тільки зараз нам доповів, що вже знайдено орієнтир на Тандадрику!

— А звідки ви знаєте, що там — батьківщина іграшок чи пристановище для розбійників?

— Шановний начальнику, — не витримала референтка, — прошу звернути увагу, що ораторка вже одного разу набрехала про розбійників.

— Виклади їм усе, Ейноро! — знову войовниче вигукнув товстун.

— Слухайте уважно, — сказала Ейнора. — В той час, коли, пам'ятаєте, корабель сів на цвіт квітки, ви всі вийшли надвір, а я зосталася одна разом з пілотом. Він повинен був залатати стіну, яку пробив метеорит. Я саме знову стала зрячою, та пілот про це нічого не знав і, латаючи корабель...

— ...він витяг другу руку, яку ховав, так? — з насмішкою в голосі продовжив розповідь Ейнори Менес. — Я повинен вас, Ейноро, прикро вразити: латаючи стіну, я знав, що ви стежите за мною з розплющеними і аж ніяк не блакитними очима.

— Знали?! Звідки ви могли знати? — остовпіла Ейнора.

— Гляньте, — він показав на латку в стіні. — Я набив бляху, що блищить, мов дзеркало, і в ній прекрасно віддзеркалились ваші, Ейноро, очі і всі почуття на вашому обличчі. Тільки вашу таємницю я нікому не видав. А ви мою видали.

Збита з пантелику, Ейнора мовчала, а пілот, напівглузливо, напівсерйозно, додав:

— І незважаючи на все, очі у вас красиві.

— Вона глумилася з моєї крупини, а сама виявилася справжньою аферисткою! — зловтішне крикнула Легарія.

— Але я не сказала найголовнішого, — суворо глянула на пілота Ейнора. — Всі ви пам'ятаєте, як я лежала непритомна на порозі корабля?.. Я знепритомніла для того, щоб таємно пробратися в кабіну пілота й подивитися... побачити...

— ...оцю річ, правда? — Менес одстебнув комбінезон і витяг із-за пазухи опудало небаченого птаха.

— Так, але той був набагато... набагато більший і страшніший.

— У страха великі очі, — спокійно усміхнувся пілот. — На планеті, на яку ми щойно сіли, таких опудалів ви знайдете ще більше. Знайдете і такі штучки, які вам пояснять, чому я маю другу руку, хоч насправді її у мене і не було. — Повертівши щось у комбінезоні, він всунув у пустий рукав руку і став перед мандрівниками, розвівши обидві руки.

— То хто ж ви такий, скажіть нарешті?! — просто запитала Ейнора, дивлячись своїми карими очима в його непрозорі скельця окулярів.

— Я?.. Я і іграшка, і гравець... А для вас, Ейноро, буду казковий принц, про якого ви мріяли в скляній шафі в зимовому холодному лісі.

І він поклав їй на плечі обидві руки. Наче зачарована, Ейнора не в силі була поворухнутись, а потім несміливо простягла руку й трішечки підняла темні скельця окулярів. На неї — мов два клаптики блакитного неба, мов дві незабудки — глянули очі казкового принца.

— Вона вже кокетує! — заверещала референтка.

Від дверей пілотової кабіни, де старанно ніс сторожову службу Твінас, донеслося ледь чутне тяжке зітхання: що діялось під лівим крильцем товстуна, він і сам добре не знав, одначе ясно — нічого веселого. Чекав і ніяк не міг дочекатися, коли ж нарешті пілот зніме руки в рукавицях із Ейнориних плічок, і ніколи-ніколи він ще не відчував себе таким товстим, незграбним бевзнем... Він, сищик, зі своєю люлькою і нюхом не відчув тих таємниць, які вистежила Ейнора, котра так само терпляче чекала, коли пілот забере свої руки... а може, того вона зовсім не чекає? Ах, він, Твінас, ніколи не насмілився б ось так покласти крила їй на плечі і втулитися просто в її очі, як оцей... казковий принц!

Від похмурих роздумів у Твінаса опустилася голова, із дзьоба випала вже непотрібна люлька, і, обіпершись об двері пілотової кабіни, він задрімав. Тому не почув, як пілот промовив:

— Ось що ми зробимо. Так як я вже маю обидві руки, то буду катапультуватись я і роздивлюся, як відчинити двері корабля, щоб можна було всім зійти на землю східцями. Чекайте сигналу.

Він пішов у "Шишечку"; всі мовчки стежили за його ходою, а Китичка аж у люк заліз, щоб ближче подивитися, як пілот натискує на синю кнопку, як високо підскочить крісло й викине його через відкритий дашок.

Незабаром у тому боці, де були дверці, пролунав стукіт — це був знак, що можна відчиняти. Начальник Кадриль, про якого досі неначе й забули, знайшов нарешті привід нагадати про себе.

— Наказую натиснути на ту кнопку, щоб відчинилися двері, — повелів він.

Ейнора натиснула на кнопку, дверцята відчинились, і всі зрозуміли, чому пілот пропонував катапультуватися. Покриття на планеті було таке м'яке, що корабель вгруз у нього майже до половини. Пілотові пощастило звідкись притягти кілька дощок і одним кінцем обіперти їх об поріг дверей, вдавивши в цьому місці покриття. Отож мандрівникам не треба було й спускати східці: по похилих дошках вони зійшли на хистку поверхню планети. Останнім покульгав, сонно киваючи дзьобом, бідолаха Твінас.

Чому таке хистке покриття планети, скоро було вияснено: планету окутувала пластикова плівка. На ній були намальовані ключі, самі лише ключі — від ключика од французького замка до ключа од здоровенного старовинного замка, яким замикали ворота замку.

Пілот почекав, поки всі зійшли на пластикову плівку, і звернувся до Кадриля:

— Начальнику, можете наказати мандрівникам опуститися під покриття. Тим, хто що знайде собі підходяще, — хай візьме з собою на Тандадрику.

— А сумки для тих підходящих речей будуть? — заблищали у Легарії очі.