Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— От і причимчикували, — бадьоро сказав зайчик.

— З гостею і гостем, — додав песик.

— Все ясно, — сказав анітрошки не здивований пінгвін, копаючи тріскою сніг навколо вгрузлого кубика.

— Гостю, — розпорядився зайчик, — посадимо в шапку.

— Ох, — забідкалася жаба, — я ще не зігрілася, а вона вся в снігу і холодна як крижина!

— Тому вона й повинна зігрітися, — суворо мовив зайчик. — Геть із моєї шапки.

— Фе, зовсім не по-джентльменськи, — з відразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподіваючись, що хоч шарфика у неї не відберуть. Та зайчик, ні слова не мовлячи, відмотав більше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, і полум'я затріщало й вистрілило іскорками. Потім песик приволік до вогнища кілька товстих палиць, щоб було на чому сісти. Усі повмощувались, як кому зручніше. Останнім сів незнайомий і крізь непрозорі скельця окулярів загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усі помітили, що один рукав його комбінезона порожній, тільки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так і метляється, наче маятник у зіпсованому годиннику.

— Цікаво, — занепокоїлась жаба, — чи ще багато сюди присуне з тієї купи?

— Більше нікого, — відповів пінгвін, посмоктуючи свою люлечку.

— Звідки ти знаєш? — не повірила йому жаба.

— Пілот, — тільки й вимовив пінгвін, вказуючи на незнайомого.

— Хто пілот? — не зрозуміла жаба.

— Пілот літака, як і капітан корабля, покидає місце аварії останнім, лише після того, коли всіх інших буде врятовано, — пояснив товстун.

— А звідки ви знаєте, що він пілот? — здивовано запитав песик.

— Шолом, — тільки і сказав пінгвін.

— І як це мені в голову не прийшло! — знову вдався в жаль песик.

Вже добрих півгодини сиділи іграшки навколо вогнища, встигли зігрітися, дехто навіть подрімав, а розмова якось не в'язалась, і тому зайчикові було ніяково — адже він господар вогнища!

— Оце тобі! — підскочив він, наче вжалений. — Мовчимо, ніби води в рота понабирали. Нас цілий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сірників, — він стукнув себе по грудях, — теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!

— Що тут при такій страшній ситуації і придумаєш, — відмахнулася жаба.

— А мені прийшло в голову, — сказав песик, — що нам треба познайомитися.

— Ну от! — знову підстрибнув зайчик. — Правда! Ми обов'язково повинні познайомитися. Хай кожен з нас візьме й розповість про себе.

— Але щоб було все по порядку, — обізвалася жаба. — Я в своєму житті проводила не одні збори і добре знаю, що все робиться за порядком денним.

— Який тобі порядок денний, коли зараз ніч! — здивувався песик.

— Хай буде порядок нічний, — посміхнувся зайчик.

— Кі-кі-кі... — засміявся песик.

— Фе, яка ти несерйозна фірма, — скоса глипнула на нього жаба. — Отож повторюю ще раз: розповідати треба по черзі, за годинниковою стрілкою. Почнемо з того, хто запропонував розповідати, від зайця.

— Від мене? — збентежився зайчик. — Оце тобі, від мене, ну якщо від мене, то від мене. Значить, я — Кадриль...

— Кі-кі-кі... — знову не втримався песик.

— Чого насміхаєшся? — спалахнув зайчик.

— Хіба ти не знаєш, що кадриль — це назва танцю? — запитала жаба. — Танцю, що хтозна-коли вийшов із моди.

— Ні... я не знав, — зізнався зайчик. — Мене не питали, коли вибирали мені ім'я. А тепер — маєш. Танець.

— Мені прийшло в голову, — підвівся песик, — якщо ім'я танець, то можна ім'я змінити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...

— Або Полька, — спробувала посміятись і жаба.

— А мені подобається і Кадриль, — образившись, заперечив зайчик. — Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старі речі знову входять у моду, то буде модне і моє ім'я... Тільки я хотів би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробці-одиночці, один раз мене везли на триколісному велосипеді, двічі я катався на справжній каруселі, а раз навіть їхав на справжньому поїзді, і хтозна-скільки разів я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гості бульдога Гога...

— Буль... будь... бульдог Гог? — запнувся від хвилювання песик. — Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом і ще тупішою мордою?

— Тупий він був з усіх боків, — підтвердив зайчик. — Притягся у гості і як схопить мене за вухо і ну волочити по кімнаті... ось відірвав вухо і вискуб вуса, тільки одного вуса я й спас...

— Зовсім не одного, а цілих півтора! — поправив песик.

— Та ще хутерце мені розірвав... ось! — Засмучений зайчик жалібно провів лапкою по лівій стороні грудей.

— Зате у нас є таємна ки... — замалим не проговорився знову песик, та так вчасно і міцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а ніздря. А щоб викрутитись, він голосно закікікав: — Кі... кі...

— Фе! —