Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, — пробурчала жаба. — А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльці?

— Звичайно, можеш! — по-приятельськи вигукнув Китичка.

— Дякую. Зараз буде говорити лялька.

Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася — говорити чи мовчати далі. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячі вії і поволі встала. Відблиск вогню окрасив її вицвілу нічну сорочечку в рожево-оранжевий колір.

— Не думайте, — сумно заговорила вона, — ні, не думайте, що я із тієї самої купи! Я... я сама сюди прибігла, просто з міста. Ніхто мене не викинув, ніхто не вивіз, ніхто з машини не висипав... ні! — трясла і трясла головою лялька.

Вона вмовкла, здивовані іграшки теж усі мовчали, і навіть сухі гілочки у вогнищі перестали потріскувати.

— Пробачте, — перебив сумну мовчанку Китичка, — але ми ще не довідалися... — Раптом він пригадав сувору розпорядницю і прикусив язика.

— Перебивай скільки хочеш, — аж занадто лагідно підбадьорила його жаба. — Всі перебивайте, неодмінно!

— Що це, вона знову з викрутасами! — вигукнув розпачливо Кадриль.

— Якщо в новорічну ніч усе дозволено, — покосилася на зайчика жаба, — то чому не можна і з викрутасами?

Відповідь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.

— Я хотів тільки вам нагадати, — закінчив свою річ до ляльки Китичка, — що ми ще не взнали навіть вашого імені.

— Ейнора, — сказала лялька.

— Рідкісне ім'я, справді рідкісне, але гучне, — похвалив Китичка. — Навіть дуже гучне й дуже красиве.

— І правда, кращого імені ще й чути не доводилося, — пробасив Твінас.

— Справді? — проясніла лялька. — Але... я все одно не з тієї самої купи! Я із скляної шафи із світлиці дитячого садочка. Моє місце було на середній полиці, і жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дівчатка, бувало, зберуться біля скляних дверей, очей відірвати од мене не можуть і просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишні шовкові коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються і знову розплющуються очі кольору незабудок!" А вихователька їм: "Ідіть звідси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкішна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчір'яним куклачем. Подивіться — і досить". Бувало, деякі дівчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна — немов принцеса на скляній горі. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цінують і охороняють, але чим далі, тим більше почала набридати мені глуха скляна стінка... і така взяла мене заздрість до звичайних ляльок — яких носять, якими граються, навіть яких і кинуть, і насваряться... і зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафі двері...

— Чшшш! — застережливо зашикав зайчик Кадриль і чуйно нашорошив вухо.

Всі стали прислухатися: недалеко раз і вдруге зарипів сніг. А потім і зовсім виразно затупотіли погрозливі кроки.

— Ховайтесь! — звелів Кадриль. — Швидко!

Жаба схопила сумку й намірилась шаснути під нижню гілку ялинки, але дорогу їй перепинив пілот.

— Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, — він показав їй на сокиру.

Пінгвін Твінас юркнув у сніг, Китичка простяг Ейнорі вухо, щоб вона вхопилася за нього, і потяг її за корч, Кадриль хапав лапками сніг і засипав вогнище, тоді, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялівцю, а пілот наче крізь землю провалився.

За мить від затишного вогнища лишилися тільки накиданий сніг, купка хмизу, сокира і кубик з нерозгаданою сіро-срібною трикутною загадкою.

Кроки рипіли зовсім близько, і ось вийшов уже знайомий нам водій: злякано озираючись, він чогось шукав у снігу.

— Ось! — зрадів він, побачивши щось темне біля ялинки. Це була хутряна шапка. Водій підняв її і вже хотів надіти собі на голову, як раптом від подиву у нього аж очі полізли: у шапці лежала довга шовкова рукавичка.

— Звідки вона тут взялася? — промимрив водій, витрушуючи рукавичку із шапки. — Що за чудасія!.. Але, — він став терти лоба, намагаючись щось пригадати, — але ж шапку я загубив не тут, а значно далі, доганяючи куріпку... А ось і сокира! — зрадів він. — А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?

З-під снігу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.

— Хтось розводив багаття, — тихо мовив сам до себе водій, — хтось приніс мою шапку. Той хтось носив жіночу рукавичку і, коли я підходив, він сховався... чи він, бува, не під ялинкою?

Він схопився за ту саму гілку і нагнувся подивитися, чи внизу нікого немає, аж знову виліз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.

— Хо-хо-хо! — страхітливо зареготав просто в обличчя водієві.

— Рятуйте! — не своїм голосом зарепетував водій, помахав сокирою і чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.

Незадовго долинув гуркіт мотора і гул від'їжджаючої машини. Потім запала тиша, а із-за корча та заметів снігу одне за одним почали зближатися до багаття все ще перелякані іграшки...

Вогнище було знову швиденько розкладене, гіллячок сухих назбирано, а