Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська
Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь підскочив так високо, як ніколи, і всі знову зібралися розповідати про себе і послухати інших, одначе думки всіх були за таємничими дверцятами, де самотній пілот обстежує всередині корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" — кожне питало себе.
— Говори, Ейноро, — першим отямився Кадриль. — Вперед!
— Знай, твоя історія така незвичайна, — промовив Китичка, — що нікому і в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!
— Далі моя історія була ще незвичайніша, — пообіцяла лялька. — Та... на чому я зупинилася?
— Там, — пригадав Твінас, — де забула замкнути шафу.
— Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...
— Ось як? — здивувалася жаба. — Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти раніше казала, що двері забула замкнути вихователька.
— Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, — гордо відрізала лялька. — Хтось витер пил — вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка — і забув замкнути шафу. Цього я тільки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирішила втекти, будь-якою ціною вирватися із тієї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивні хромові черевички, не забула навіть шовкові рукавички...
— Шовкові рукавички до дорожнього костюмчика і спортивних черевичків?! — поглузувала жаба. — Ну й смак! Фе!
— Рукавичок я не надівала, а несла у валізі разом з бальною сукенкою і коштовностями, шановна жабо, — дуже холодно відповіла Ейнора, — попросила б вас "фе" покласти в свою сумку, мені воно не потрібне.
— Кі-кі-кі, — не стримався песик.
— Чіпляючись з полиці на полицю, я вибралась із шафи, — розповідала далі Ейнора, — і рушила в невідомий світ, який я так хотіла побачити зблизька. О, коли б я знала, які тяжкі чекали на мене випробування, я спутала б собі ноги оцим шнурочком, — вона сіпнула за шнурочок для черевиків, що ним була підв'язана у неї нічна сорочка.
— Ти все сказала? — запитала жаба.
— Звичайно, не все! — відрубав за ляльку Кадриль. — Говори, Ейноро, слухаємо тебе всі до одного!
Він знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помітив, що вони трошки прочинені — хоч пілот і вивчав схеми та інструкції, він теж хотів послухати Ейнору.
— Дякую, — кивнула лялька Кадрилю. — Отож вибралась я із шафи, вистрибнула в світлиці у вікно, перелізла через паркан дитячого садка й подалася світ за очі... Блукала я вулицями і площами, заглядала у вітрини, на статуї і колони — все мені було нове, і я не могла навтішатися волею... Та не звиклі до ходи ноги швидко стомилися, валіза відтягувала руку, нові черевички нестерпно тиснули... а тут де взявся худий бездомний собака...
— Іграшковий чи неіграшковий? — серйозно запитав Китичка.
— Справжній вовкодав, — відповіла Ейнора. — Я злякалася і кинулася тікати від нього, а він за мною навздогін, я бігла що було сили, по бездоріжжю, поки не опинилася за містом... Побачила я лісок, вскочила туди і сама не пам'ятаю, як вилізла на сосну. Повісила на гілку валізу...
— З валізою в руці ти вилізла на дерево? — здивувалася жаба. — Хто в це повірить? Чи, може, ти акробатка із цирку?
Зауваження жаби справді було до речі, і всі слухали, що тепер відповість горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучніше стала смоктати люлька Твінаса, вище встало вухо Кадриля.
— Живучи в шафі, — відповіла Ейнора, — я навчилася лазити із полиці на полицю не гірше за акробатів із цирку, тому я і на дерево змогла б вилізти, хоч би валізи у мене були в обох руках.
— Оце так, — аж лапками сплеснув Кадриль, — утерла носа нашій фіфі.
— Кі-кі-кі... — прорвало песика.
— Врятувавшись від собаки, — повернулася до свого оповідання Ейнора, — я полегшено зітхнула і навіть задрімала, зручно влаштувавшись на густій незасніженій гілці. Вранці я прокинулася, вся задубівши від холоду, і тут зрозуміла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку... Я злізла з дерева і відкрила валізу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спідничку, і раптом почула кроки. Підвела очі: до мене наближалися два розбійники; на головах у них були капронові панчохи, щоб їх ніхто не впізнав. Далі все відбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валізу, другий вмить здер з мене одежу, зірвав з шиї низочку перлів, навіть вирвали у мене біляві коси — щоб продати в перукарню... Поспішаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашніше на мене чекало в майбутньому... Закінчивши свою чорну роботу, вони обидва підозріло подивилися на мене, і один сказав: "Вона може на нас поскаржитись, тоді нам не минути тюрми". — "І я так гадаю, — погодився другий, — треба так зробити, щоб вона ніколи не змогла нас ні побачити, ні впізнати". І не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах... очах кольору незабудок... щоб я вже ніколи-ніколи не змогла їх розплющити...
Пінгвін Твінас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повіки Ейнори, які почали сіпатися.
— Стривай, стривай! — знову виникла підозра у жаби. — Чого розбійникам боятися, щоб їх не впізнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнуті капронові панчохи?
Китичка з Кадрилей перезирнулися між собою: справді, розумна та жаба!
— Запитання цілком правомірне, — спокійно відповіла лялька. — У одного з розбійників, коли він витягав усе
