Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— То чого чекаємо? Вперед! — скочив з місця зайчик.

— І я, — заметушився песик.

— Шкода, — опустив додолу очі пінгвін, — що я не тільки товстуватий і вайлуватий, а я ще трохи й кривий. — Він знову поклав кубик і плюхнувся на нього так, що із срібно-сірого трикутника зостався лише гострий кінець.

— А я, — вмостилася ще глибше в шапку жаба, — я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самі в скруті, і коли така небезпечна ситуація...

Та зайчик з песиком уже поспішали в тому напрямку, звідки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самі вуха в яму, і зайчикові пощастило витягти його, пригнувши гілку ялівцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далі, плач був стих, і не можна було зрозуміти, куди їм іти.

Зайчик і песик трохи пройшли вперед і стали роздивлятися.

— Он там, — прошепотів песик, — там, біля корча.

Трохи віддалік стирчав величезний корч, а на його корені сиділа тоненька істота, затуливши лице долонями. Обидва товариші підібралися ближче і виразно побачили ляльку в самій нічній сорочці, підперезаній шнурком від черевика, з одною рукавичкою до самого ліктя і з голою, без жодної волосинки, головою. Сніг довкола неї був весь у дірочках від її сліз.

— Добрий вечір! — щонайбадьоріше привітався зайчик.

— Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, — тихо, щоб її не злякати, додав песик.

Лялька підвела голову й повернула до друзів зблідле личко з опущеними повіками.

— Хто ви? Чого вам треба? — запитала без ніякого страху.

— Ми іграшки, зайчик і песик, із тієї самої... — затнувся песик, не знаходячи потрібного слова, — із тієї самої... не... не... нехорошої машини.

— Ми недалечко розпалили вогнище, ось сірники, — стукнувши лапкою по коробці, сказав зайчик.

— І ще ми нарядили ялинку, — вторив йому песик.

— ...дочекалися гостей...

— ...і тут ми подумали: може, і ви не відмовитеся погрітися біля вогнища в таку ніч...

— ...Новорічну ніч! Вперед!

Лялька ладна була вже зістрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою і байдужим голосом подякувала:

— Дякую. Ви обидва дуже люб'язні. Але все це марно.

— Чому? — в один голос запитали друзі.

Лялька нічого не відповіла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.

— Знай, — спробував налякати її песик, — якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! — Він розвів передні лапки скільки міг.

— ...і він тебе ось на такі шматочки, — зайчик зовсім стулив лапки.

— Уууу! — завили обидва страшними голосами. — Ось підкрадається!

— Ви не лякайте мене і не показуйте, — холодно відрізала лялька. — Я не хочу бачити, я не можу бачити.

— Чому ти не можеш? — здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повіками і тремтячими віями:

— Тому, що я сліпа.

— Оце... так... — насилу вимовив зайчик.

— Нічого, нічого мені не треба, — сказала лялька і знову відвернулася. — Ні свята, ні вогнища, ні ялинки. Коли б підкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелі відійшли вбік, щоб порадитися.

— Оце-то нещастя! — захитав головою зайчик. — Я більше ніколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо і півтора вуса.

— А я — що квасолина замість ніздрі, а замість хвоста... не скажу що.

— Ну вже! Хвіст як хвіст, — знову невинно збрехав зайчик.

— Але що робити? Хіба можна її тут покинути?

— Ні в якому разі!.. Тільки ж вона опирається, немов коза.

— Шкода, — зітхнув песик, — що тут немає пінгвіна. Він би посмоктав люлечку і відразу щось розумне придумав.

— А я, — трошки образившись, сказав зайчик, — я сам без ніякої люльки знайшов цілком пристойний вихід: берімо її за руки й ноги і — вперед!

— Але, — засумнівався песик, — чи це не буде нахабством?

— А покинути її одну в лісі — не нахабство?

— Твоя правда!

Приятелі потихеньку повернулися до корча, потерли лапки і як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

— Ой! — заверещала лялька. — Як ви смієте!.. Відпустіть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її ніхто не слухав.

Нести було важко: ноги грузнуть у снігу, а тут ще ледве тримаєш і ноша пручається. Часом ляльці вдавалося вирватися, тоді вона падала в сніг і починала зариватися в глибину, наче кріт. Потрібне було неабияке терпіння, щоб приятелі змогли знову схопити її і закинути за спину.

— Важко несете, — промовив незнайомий голос.

Песик і зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче із землі виріс, хтось у комбінезоні, шоломі і здоровенних темних окулярах.

— До... добрий вечір, — першим схаменувся песик.

— Щира правда, добрий вечір, — трошки глузливо привітався незнайомий і,