Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Тоді із-за стовбура вилізли двоє створінь і перевальцем посунули до вогнища. Коли вони підійшли так, що їх освітив вогонь, зайчик з песиком побачили, що то пінгвін і жаба. Жаба важко тягла за собою сумку з відірваною ручкою, а пінгвін, обнявши крильцями, ніс поперед себе кубик з літерою К. Він насилу дістався до вогнища, поставив кубик і так плюхнувся всім своїм кремезним тілом на нього, що кубик аж вгруз у сніг і зверху виднілася лише частина літери К.

— То добрий вечір, — відхекавшись, прогримів пінгвін своїм грубим голосом.

— Погрітися нам не забороните? — запитала жаба і, не чекаючи відповіді, скинула з голови фланелеву хустинку й простягла лапи до вогнища.

— Чого ж, грійтеся, — привітно відізвався песик. — Але знайте, що господар тут зайчик.

— Грійтеся скільки завгодно, — підбадьорив сам господар і, трішки пишаючись, підкинув у вогонь хмизу.

— Ви обоє із тієї купи, яку висипали на сніг, еге? — запитав пінгвін, пронизуючи друзів гострими, завбільшки з макове зерно очицями.

— Правда, але звідки ви знаєте? — здивувався песик, трохи засмутившись тим, що його не признали за вовкодава, а його приятеля за справжнього зайця.

— Чого ж нам не знати, — роззявила рота жаба, — якщо в тебе ніздря ніяка не ніздря, а приклеєне зернятко кави.

— От і не вгадали, — відрізав їй песик, — це зовсім не зернятко кави, а найсправжнісінька квасолина!

— Все одно квасолина, а не ніздря, — не здавалася гостя. — А у твого сусіда...

— І не сусіда, а приятеля! — знову перебив її песик.

— ...А у приятеля одне вухо, півтора вуса і ще зашпилене розірване на грудях хутро.

— І зовсім не розірване хутро, а... а... — замалим згарячу не видав таємниці песик, але встиг вчасно прикусити язика, — а... нічого!

— По правді кажучи, — обізвався зайчик, — я перший побачив, що ви обоє з тієї купи.

— Ви маєте на увазі мою ліву ступню, правда? — запитав пінгвін.

Лише тепер приятелі побачили, що замість лівої ноги у пінгвіна пришита дитяча тапка.

— Ні, — відповів зайчик, — я мав на увазі лише кубик.

— Ну, ви дуже спостережливий, — похвалив пінгвін, ще більше вдавлюючи у сніг кубик.

— А ту велику літеру, що на кубику, — сказав песик, показуючи на кубик, — я знаю, вона буває під намальованими конем, коровою, коробочкою або...

Тут зайчик швиденько відвернувся, щось витяг і знову повернувся:

— Ось!.. Ось коробочка з сірниками! — і потряс нею.

— Потрібна річ, — похвалив пінгвін, — без неї і вогнища не було б.

— А ви не маєте ще такої шапки і такого шарфика? — підповзла ближче до шарфика жаба і наступила на його кінець.

— Тільки грійтеся, тільки будьте з нами, — чемно поступився місцем песик. — Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.

— Хоч і маєш хутро, але ти справжній джентльмен, — похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапці, і так закуталася шарфиком, що зовні лишилася тільки щока з бородавкою.

— А ви йдіть на моє місце, — запропонував зайчик пінгвінові і, вистрибнувши із шапки, підкинув у вогнище хмизу.

— Дякую, мені добре і на кубику, — відповів товстун. — Ми, пінгвіни, любимо холод, ми із країни айсбергів.

— А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас і холодна, — сказала жаба, роздягаючись на всю шапку і кутаючись у шарфик.

— Чи відразу ви нас знайшли? — поцікавився песик.

— Слід привів і люлька, — відповів пінгвін.

— Люлька? — аж роти роззявили від подиву обидва приятелі.

— Вона сама. — Пінгвін вайлувато нагнувся і витяг із тапки тріснуту дерев'яну люльку. — Тільки я трохи посмокчу мундштук — і голова працює як заведена... Колись і мене заводили, та ключик поламався, і через те став я такий товстий та незграбний.

— Кі-кі-кі... — не витримав песик, але відразу вмовк і, засоромившись, підбадьорив товстуна: — Зовсім ви не такий уже й товстий і не такий незграбний, а трохи товстуватий і вайлуватий. Але навіщо ви носите такий важкий кубик?

— Я чекав на таке запитання, — відповів пінгвін. Він встав, витяг кубик із снігу й повернув його на другий бік. Усі побачили, що на квадратику намальований наче білуватий, наче сіруватий, наче сріблястий — фарба дуже була стерта — гострокутний трикутник, помережаний тонісінькими жилочками, а може, й не жилочками.

— Відгадайте, що воно таке? — запитав.

Іграшки почали вгадувати.

— Плавник риби?

— Листок верби?

— Із дзьоба птаха?

— Ріжок серветки?

— Шшш!.. — зайчик знову наставив вухо і схопився за сокиру.

Усі четверо прислухалися: з лісу долинав ледь чутний плач. Вщух — і знову.

— Оце тобі! — остовпів зайчик. — Плаче!

— Тим краще, — зраділа жаба. — Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нічого!

— Гадаю, — посмоктав люльку пінгвін, — що плакса із тієї самої купи.

— І як це мені не дійшло! — вдався в жаль песик.