Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Пробачте...

Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, підскочив, глянув сюди, глянув туди і, нічого не побачивши, схопився за сокиру.

— Пробачте, чи я не мі... мі... міг би...

По той бік вогнища наче щось невиразне промайнуло.

— Чого вам треба? — суворо запитав зайчик і сховався за штабель, звичайно, не випускаючи із лапи сокири.

На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.

Після тривалої мовчанки звідти знову почувся несміливий голос:

— Я... я лише прошу, щоб ви дозволили мені погріти біля вогнища ла... лапки.

— Та й тільки? — у зайчика відлягло від серця, і він упустив сокиру.

— Я нічого лихого, — запевняв гість. — Тільки, кажу, лапки... за... замерзли...

— Ану покажися, що ти за птах! — звелів зайчик.

З-під ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом і ще дивнішою ніздрею.

— Грійся, — дозволив заспокоєний господар вогнища і знову вскочив у шапку.

— А ви, — боязко запитав песик, — ви со... сокиру хапати не будете?

— Ні, ні. Сміло грійтесь.

Песик підступив ще на кілька кроків ближче.

— Я тут уперше, — соромливо зізнався. — Новачок. Побачив здалека, що блищить, і подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою піччю і віконницями, сердечком зробленими?

— Оце так так! — плеснув лапками зайчик. — Чи не будеш ти із темно-зеленої машини, із тієї купи, вивернутої на сніг?

— Так, із купи, — кивнув головою песик і ще ближче підступив до вогнища. — Але звідки ви знаєте?

— Ще б не знав? Та я сам звідти.

— То... то... м... м... — від хвилювання песик аж почав заїкатися, — то ми обидва іграшки-братики?

— Найсправжнісінькі!

Вони кинулися обніматися, та так міцно, аж у зайчика затріщала сірникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула ніздря.

— А тепер, — гостинно махнув лапкою зайчик, — влаштовуйся якнайзручніше і почувай себе як удома. Я вже встиг подрімати.

— І не боїтеся? — здивувався песик.

— Анітрішки! — збрехав зайчик. Адже тепер, коли він був уже не один, він щиро почував себе героєм із героїв...

— І вогнище самі розіклали? — знову не міг надивуватися гість.

— І штабель, і вогнище, все сам... сам і шапку, і шарфика, все!

— Який ви! — з повагою глянув на зайчика песик. — А я геть невдаха, — зізнався він, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста і кирпатого носика.

— Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжній вовкодав, — знову невинно збрехав зайчик. — Тому й схопився за сокиру!

— Що ви кажете! — прояснів від радості песик.

— Ось я-то справжній невдаха, — сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса і провівши по розпанаханому хутерцю.

— Але, — витріщив очі песик, — але мене навіть здалеку не брав сумнів, що ви найсправжнісінький заєць, той самий, що налякав вовка. Мені ніколи б і в голову не прийшло, що ви іграшковий!

— Так? — тепер повеселів і зайчик. — Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зігрілися?

— Скоро почнуть шкварчати, — захихикав песик. — Здорово мені повезло, що я вас тут знайшов.

— Не думай, що й мені тут було солодко одному... До речі, — зробив серйозну мордочку зайчик, — щоб я більше не чув ніякого "ви"!

— Справді! Але ви... ти... тут господар, і хі-хі-хі... — розсміявся песик.

— Що трапилось? — здивувався зайчик.

— Вам... у тебе на спині прилип папірець.

Песик зняв папірця, розгладив його, і обидва розглядали намальовану білочку з задертим догори оранжевим хвостом.

— Мені ця картинка знайома, вона з цукерки, — сказав песик. — Чи ви знаєте...

— Ще одне "ви" — і заробиш штовханця! — погрозив зайчик.

— Знаєш, що мені прийшло в голову? — виправився песик. — Давай замотаємо у цей папірець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, і...

— ...повісимо на ялинку! — підхопив зайчик. — Вперед!

Раз, два — і бурульку так гарно загорнуто в папірець, що хоч на вітрину виставляй!

— А ниточку... з мого хвоста, — сказав песик, присівши біля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо і одрізав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки і повісив її на ялинку.

— Ось що згодилося б повісити, — запропонував зайчик, показуючи на блакитну пір'їнку, що застряла в снігу; плиг назад, стриб уперед — і пір'їнка вже примостилась по-сусідськи з цукеркою.

— Мало з голови не вилетіло! — схаменувся песик. — У мене є справжня цяцька!

Одвернувши одвисле вухо, він витяг з-під нього залізну штучку.

— Ну й штука... — здивувався зайчик. — Дзвіночок!

— Він, знаєш, від вудочки, я знаю із картинки, яку я бачив в одній книжці, — пояснив песик. — Тільки шкода, що без тягарця, який б'є.