Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Сама дротинка від нього зосталася.

— А якщо, — примружив одне око зайчик, — якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?

— І як ви... таке придумали! — песик аж остовпів.

Одна лозинка в штабелі була з усіх боків обліплена кришталиками льоду, то її настромили на кінець дротинки й дзвіночок повісили на гілку, він розгойдався, і друзі аж дух затаїли, слухаючи дзвін — такий ніжний, такий чистий, що...

— Ого-го-го... — Отаке... тільки подумай... — лиш спромігся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвіночку.

Потім, знову розвівши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашенні кружляти навколо ялинки — аж сніг догори злітав, а вони все кружляли і співали:

От ялинка, так ялинка: Тут на гілці в неї білка Вертить хвостиком рудим От ялинка, так ялинка! Без розкішних тих прикрас, Без шарів барвистих, Свічечками не осяяна, Блискітками не обсипана, Лиш висить пір'їнка сойки, Хвостик білочки рудий, І дзвіночок крижаний І в снігових шатах, А верхівка, а зелена, Шепочеться з зіркою, От ялинка, так ялинка Всього лісу королівна!

Натанцювавшись та наспівавшись, попадали, стомлені, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом і благодушно дивилися на тріскотливий вогник.

— Мені й не снилося, що я так весело зустріну Новий рік! — зізнався зайчик.

— Чудово! Чудово! — підтвердив песик. — Кі-кі-кі...

— Бачу, — покосився на нього зайчик, — ти дуже смішливий.

— Страшенно! — підтвердив песик. — За це мені інколи здорово перепадало... Кі-кі... Але як же мені не кікікнути, коли у тебе... знаєш... кі-кі... з-під бороди вилазить червоний півень!

— Це сірникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, — серйозно пояснив одновухий. — А вилазить вона із таємної кишеньки, — додав зайчик, засовуючи лапку в дірку хутерця. — Я тут тримаю свої скарби.

— Скарби?! — у песика аж вухо відвернулось.

— Ось, якщо не віриш, — почав показувати одновухий. — Пластмасовий мішечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка — зате вона така міцна, що й слона витримає... сірникову коробочку з півнем ти вже знаєш... ось і ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тільки... тобі її показав... Але не смій нікому про це говорити.

— Швидше я собі язика відкушу! — поклявся песик. — А може... мені оце прийшло в голову... може, сховаємо і мій скарб, бо все випадає і випадає... — Він струхнув вухом, і з нього випав ножик з одламаним держачком і недогризок олівця.

— Гаразд, покладу, — сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. — Віднині це буде наш тайник, сховище для скарбу.

— Але я ще одну річ не віддав, — трохи повагавшись, зізнався песик. — Хочу її ще трохи потримати в себе.

— Тримай хоч і тисячу років, — трохи образившись, сказав зайчик і зашпилив кишеньку. — Тайник і так уже напханий, насилу зашпилив.

— Ніколи в мене не було тайника, — сказав песик, — зате я знаю заповітне слово.

— Заповітне слово?! — на цей раз здивувався зайчик.

— Справжнісіньке. Воно одне допомагає, коли зі мною трапляється біда. Коли мене привезла сюди та страшна машина і вивернула на сніг, думав, кінець мені, але стій! Адже я знаю заповітне слово! Я промовив заповітне слово — і вибрався з купи сміття. Потім я йшов і йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. І знайшов тебе!

— А мені скажеш? — запитав зайчик.

— Як я можу тобі не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... — Песик помовчав і поволі по складах промовив: — Кікіліс[1]. 

— Кікіліс?.. і все? — недовірливо перепитав зайчик.

— Кі-кі-кі... — почав сміятися песик. — Ще не все, ти ще не знаєш однієї таємниці.

— Якої?

— Бач, слово замасковане в пісеньці, а пісеньку треба співати, коли тебе вже така біда спіткала, що важчої і не буває в житті.

— Скажеш ту пісеньку?

— Навіть заспіваю тобі... та в мене голос поганенький.

Зайчик підкинув у вогонь хмизу і приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину і сором'язливо чи то заспівав, чи продекламував:

Справжній, а може, несправжній, Сидів у гніздечку кікіліс, Сидів, присмаливши свій дзьобик, У всьому і всіх він зневіривсь... Та якось...

— Шшш! — перебив його зайчик і насторожив вухо.

Нічні гості

Друзі занепокоєно прислухались: недалечко, побіля голої берези, щось шкрябнуло. Знову. І знову.

— Гей ви там, за деревом! — відважно загукав зайчик. — Або