Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Я про квітку, про велику квітку.

— Чи не про ту, яка мене підняла до самого корабля? — уточнив Кадриль.

— Так, друже, саме про неї. Ти ще не знаєш, що вона врятувала тебе... тебе врятувала... — заговорившись, песик не відчув, як він кінцем шланга ткнув товаришеві за комір — ...але пожертвувала...

— Обережніше, — буркнув Кадриль, — мені коле в шию.

— Пробач, — песик перекинув шланг на спину піджака. — Квітка тебе врятувала, у неї стебло потоншало... так потоншало, що... — шланг пилососа ненароком перескочив до вуха Кадриля.

— Я й сам знаю, що потоншало, — сказав начальник, відштовхнувши шланг геть від себе.

— Але ти... ти не знаєш, що воно потоншало, що... зробилося, як нитка, тоненька нитка...

Китичка сподівався, що ця історія у нього вийде набагато доладніше. Пилосос гув, він водив увесь час шлангом, важко було послідовно говорити, слова запліталися, і він не тільки не наближався, а навіть віддалявся від суті. Ах, там, біля вогнища, у затишній шапці, він би все виклав одним подихом, а тут...

— ...і тому... тому цвіт відломився і впав на землю, — насилу закінчив песик.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо набурмосився начальник.

— Мені сказала Ейнора, а Ейнорі — пілот.

— Оце тобі! Пілот каже Ейнорі, а мені — ні слова. Дивно.

— Але хіба важливо, що дивно, — притулився йому до вуха песик. Важливо суть.

— Що ти сказав? — недочув начальник, бо із шланга гуло йому над самим вухом.

— Кажу, що неважливо те, що дивно... важливо, що квітка спасла тебе, а сама загинула, і тому ти лишився її боржником. Так, боржником і навіть сам не знаєш... і що із попелу... знову живий... живий птах... — важко підбирав підходящі слова песик і при цьому знову ткнув кінцем шланга начальникові у саме вухо.

— Ой!.. — крикнув Кадриль. — Ти що, ошалів! Останнє вухо вириваєш!

— Про... про... ба... — заїкаючись промимрив песик і зачепив за герб на шапці.

— І герба не виривай, — штовхав песика від себе Кадриль. — Геть!

— ...ба... ба... — Розгубившись, песик повернув шланга на себе і відірвав з носика половину пластиру.

— І я прошу пробачення, — втрутилася референтка, — але більше я спокійно не можу дивитися, як фізично калічать нашого начальника!..

— Ого! — з насмішкою сказала Ейнора.

— Як можна, — не вгамовувалась і далі референтна, — так фамільярно поводитися, не відчувати дистанції! Фі!

— Зауваження зовсім справедливе, — підтвердив начальник. — Ти, Китичко, останнім часом зробився дуже фамільярним!

— Але я не знаю, що таке фамільярність, — жалібно сказав Китичка, нарешті опустивши шланг пилососа на підлогу.

— Якщо не знаєш, то поцікався у моєї референтки, — пояснив начальник.

— Ого! — ще голосніше пирхнула Ейнора.

— Але, — мирно сказав песик своєму другові, — ти... ви знаєте, що я лише про квітку... про борг...

— Свої борги я сам знаю, — ще більш офіційно відрубав начальник.

— А от і не знаєш! — раптом став на дибки Китичка, — і не кажи!

— Мандрівнику Китичко, — виразно сказав начальник, — ви зчиняєте на кораблі хаос! — Він хутко вимкнув пилосос. — Час вам знати своє місце.

— Якщо так, — зашепотів песик, — то я тобі ніколи не докажу до кінця пісеньки. Не будеш знати, що сказав крокодил...

— Подумаєш! Крокодил! — презирливо скривився начальник. — Мені зараз важливіше орієнтир, а не якийсь там крокодил!.. І взагалі, мандрівнику Китичко, наказую відступити від мого пульта, це вам не ліс і не шапка! Геть! — і він стукнув по столику.

— Якщо так, — раптом хриплим голосом вимовив Китичка, — то віддай мені скарб... Знай, я вже не хочу мати з тобою спільну кишеньку!

— Ну й налякав! — ощирився начальник — У своєму уніформному піджаку я маю справжню таємну кишеню. — Він розпахнув поли піджака, показуючи шовкову внутрішню кишеню, і ще й лапу в неї всунув. Раптом щоки у нього від усмішки поширшали: із кишені він витяг запасного мідного гудзика! — Тепер жодного не бракуватиме, — зрадів він.

— Все одно віддай, — ще раз сказав песик, міцно стиснувши писок з одвислим пластирем.

— Бери... бери, — відстебнувши шпильку, начальник витяг зламаний ножик. — Дуже він мені потрібен, коли в мене є справжній фінський! І справжній револьвер.

— Все... все віддай, — вимагав Китичка.

— Ось ще, — простягнув обгортку цукерки.

— Олі... вця!

— Бери, бери ці скарби із смітника! — зневажливо жбурнув начальник і олівця. — Я віддав би тобі і коробочку з сірниками, але ти спалив її разом з усією планетою!

— Тверезі, об'єктивні слова! — підтримала його референтка.

— Яка підлість! — вигукнула Ейнора. — Китичко, друже, не слухай!.. Вони тільки дратують тебе!.. Китичко!

Та Китичка мов і не чув її.

— А бли... блискавки? — запитав песик колишнього свого друга, а тепер начальника.

— Іскри пілот навмисне викресав, щоб тебе заспокоїти! — відрубав Кадриль. — Чому жодна іскра не вилетіла, коли ми їздили всюдиходом?

У Китички