Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер
Хлопець уткнув голову в дірку. Всередині опори було темно, як у старому черевику, а смерділо вдвічі дужче. Сморід переконав Артеміса, що йому слід прихопити поліційного шолома. Хутенько збігавши по нього в шатл і перевіривши, чи все діє, Артеміс загерметизував шолома і ввімкнув прожектор.
— Гей, Мульче! Ти там, нагорі?
Жодної відповіді. А що, коли це пастка? Чи можливо, що він, Артеміс Фаул, піймається на таку древню хитрість? Цілком можливо, чом би й ні? Але, хоч як це дивно, він відчував якийсь зв’язок із цим дивним кошлатим створінням і не міг покинути його в біді, хоча логіка закликала вчинити навпаки. Цей зв’язок він відчув ще в Лос-Анджелесі… Артеміс здригнувся. Відколи видужала його мати, він дедалі частіше виявляв слабкість.
Хлопець заліз в опору й поповз до світляної плями вгорі. Сморід стояв жахливий. Його мокасини можна було хоч зараз викинути, а форменому піджакові школи імені святого Бартлбі вже жодна хімчистка не допоможе. Ну, Мульче, якщо ти прикидаєшся, то начувайся…
Вилізши з опори, Артеміс побачив Мульча, що корчився на підлозі. Гномове обличчя спотворив нестерпний біль.
— Що таке? — запитав хлопець, скидаючи шолома й опускаючись біля гнома навколішки.
— Кишки засмітились, — прохрипів Мульч. Рясний піт стікав по його бороді. — Потрапило щось тверде. Ніяк не можу перетравити.
— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Артеміс, намагаючись не уявляти, чого може попрохати від нього Мульч.
— Мій лівий черевик… Стягни його.
— Твій черевик? Ти хочеш, щоб я його стягнув?
— Так! — завив гном, і все його тіло звела страшна судома. — Стягни!
Артеміс не зміг стримати полегшеного зітхання. Він боявся куди страшнішого. Поклавши гномову ногу собі на коліна, хлопець почав сіпати за альпіністський черевик.
— Класні черевики, — зазначив він.
— «Родео Драйв», — видихнув Мульч. — Швидше, благаю тебе!
— Вибач, я зараз.
Під черевиком виявилась далеко не така шикарна шкарпетка, зацерована і з дірками на пальцях.
— Мізинець, — вимовив Мульч, заплющивши очі від болю.
— Що мізинець?
— Стисни суглоб. Сильно.
Стиснути суглоб? Це щось із галузі рефлексотерапії? Кожній частині організму відповідає певна ділянка на ступні, яка відіграє роль такої собі клавіатури для тіла. На Сході рефлексотерапію практикують ось уже хтозна-скільки віків…
— Добре, добре. Якщо ти наполягаєш.
Артеміс затис волохатого Мульчевого мізинця між великим і вказівним пальцями. Але що це? Уява його так розігралася? Чи й справді волосся розступилось, мовби допомагаючи йому вхопитись якнайзручніше?
— А тепер стисни! — видихнув гном. — Чом же ти не стискаєш?
А Артеміс не стискав тому, що, підвівши погляд, дивився на дуло великого лазера, що впиралося йому просто в чоло.
Лейтенант Найл, що тримав ту зброю, аж не вірив своєму талану. Він сам-один не лише затримав двох диверсантів, а й виявив їхню лазівку. Ось що означає вчасно дезертирувати з поля бою. Тут йому так винятково пощастило, що він швидко піде вгору. І стане полковником, не скинувши ще й третьої шкури!
— Ану встати! Ворушись! — наказав гоблін, видихаючи блакитні язички полум’я.
Пристрій-перекладач переклав його слова англійською мовою, але й у перекладі вони звучали якось по-зміїному.
Артеміс повільно підвівся, підіймаючи й Мульчеву ногу. Задній клапан на гномових штанях відкинувся вбік.
— А що з ним таке? — поцікавився Найл, нахиляючись ближче.
— З’їв щось не те, — відповів Артеміс і сильно стис суглоб.
Потужний вибух збив гобліна з ніг. Нездійснений «полковник» клубком покотився геть по коридору. Видовище було — щодня такого не побачиш.
Мульч скочив на рівні ноги, вмить одужавши.
— Спасибі, хлопче. А я вже думав: мені капець. Ну й твердюще попалось! Шмат граніту чи навіть алмаз.
Артеміс тільки кивнув головою. На якийсь час він утратив дар мови.
— Які ж вони тупі, ці гобліни! Бачив, як він ошелешено вибалушив баньки?
Артеміс похитав головою. Він досі ще не міг говорити.
— Хочеш, підем глянем, що стало з того пришелепка?
Гномів не надто вишуканий гумор таки вивів хлопця із заціпеніння.
— Той гоблін… Навряд чи він прийшов сюди сам-один.
Мульч защебнув клапан.
— Авжеж, не сам-один. Щойно повз мене протупотів цілий гоблінський ескадрон. А цей, щоб не воювати, надумався, певне, тихенько накивати п’ятами. Типовий гоблін.
Артеміс потер скроні. Б’вакельці напевне шукали непроханих гостей, що вторглися в лабораторії. Невже ж він не зуміє хоч чим-небудь допомогти друзям, яким загрожує смертельна небезпека? Сили небесні! Негайно треба щось придумати — чи ж даремно за ним визнано найвищий коефіцієнт розумового розвитку в Європі?
— Мульче, я хочу поставити тобі одне дуже важливе запитання.
— Став. Я в боргу перед тобою, адже ти врятував мою шкуру.
Артеміс обійняв гнома за плечі.
— Я знаю, як ти проник у «Лабораторії Кобой». Але ж ти не міг повернутися тим самим шляхом — магма спалила б. Тоді як же ти вийшов з будівлі?
Мульч осміхнувся.
— А дуже просто. Я перевдягся в поліційну форму, яку прихопив з собою, ввімкнув сигналізацію, а тоді спокійнісінько вийшов через головний вхід.
— Це не годиться, — спохмурнів Артеміс. — Але ж має бути ще якийсь спосіб… Просто мусить бути!
ДНК-гармати й справді не
