Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер
І раптом шатл опинився на волі — вони проскочили! Корабель по спіралі поплив до трьох величезних титанових стрижнів.
— Он вони! — видихнув Мульч. — Фундаментні балки!
Холлі зморено закотила очі.
— Невже й справді? — простогнала ельфиня, вистрілюючи швартувальними захватами.
Мульч намалював їм іще одну схему. Виглядала вона, як дуже покручена зміюка.
— Нас веде ідіот з олівцем у руці, — оманливо спокійним голосом промовив Корч.
— Але ж я привів вас сюди, під самі лабораторії, хіба ні, Джуліусе? — ображено огризнувся гном.
Холлі саме допивала останню пляшку мінеральної води, третину її виливши собі на голову.
— Не треба так швидко надувати губки, пане гноме, — дорікнула ельфиня. — Наскільки я розумію, ми застрягли чи не в самому центрі Землі, без зв’язку та без жодного виходу.
Мульч боязко відступив від неї на крок.
— Я розумію, всі ви перенапружені після небезпечного польоту. Пропоную всім трішки заспокоїтись, гаразд?
Але заспокоюватися чомусь ніхто не збирався. Навіть Артеміс виглядав трохи приголомшеним після такого випробування, а Лаккей досі не випускав з рук свого «Зіґ Зауера».
— Найтяжче лишилося позаду. Ми дісталися до підвалин. І перед нами єдиний шлях — нагору.
— Та що ти кажеш, каторжнику? — іронічно перепитав Корч. — І як же саме ти пропонуєш туди проникнути?
Мульч схопив з холодильника морквину й помахав нею перед схемою.
— Оце є…
— Зміюка?
— Ні, Джуліусе. Це — одна з фундаментних колон.
— Одна з монолітних титанових фундаментних опор, загнаних глибоко в незайману скельну породу?
— Саме так. За тим лише винятком, що одна з них не зовсім монолітна.
— Я так і знав, — кивнув головою Артеміс. — Ти тут трохи схалтурив, чи не так, Мульче?
Однак Мульч і не думав каятися.
— А що вони хотіли отримати за ті гроші, що нам платили? Монолітні титанові опори? А ви хоч трохи уявляєте, скільки такі речі коштують? Ми б нізащо не вклалися в кошторис. Отож ми з моїм небожем Сівером вирішили, ну, забути про титановий наповнювач…
— Але ж ви двоє мусили чимсь заповнити ці колони, — урвав гнома командувач. — Кобой мала б усе просканувати.
Мульч провинно кивнув головою.
— Ну, ми на пару днів підвели до однієї з колон каналізаційну трубу, то сонографи й не зафіксували жодних порушень.
Ельфині аж дух перехопило.
— Каналізаційну трубу? То ти хочеш сказати, що ту твою колону забито…
— О ні! Вже ні. Це ж було сто років тому. Все давно обернулося на глину. До речі, на дуже добру глину.
На Корчевім обличчі можна було закип’ятити великий казан води.
— І ти нам пропонуєш пробиватися нагору крізь двадцятиметровий стовп… перегною?
Гном здвигнув плечима.
— А мені що до того? Лишайтесь тут хоч довіку. Я ж полізу тією трубою нагору.
Такий несподіваний поворот справи не сподобався й Артемісові. Перегони, стрибки на потяг і з потяга, рани, кров — ну це ще так собі. Але сходження по каналізаційній трубі?
— Оце такий твій план? — насилу видавив хлопець.
— У чім річ, юний багноїде? — осміхнувся Мульч. — Боїшся ручки закаляти?
Артеміс знав, що це тільки мовний зворот, однак Мульч влучив у «яблучко».
Хлопець подивився на свої тонкі пальці. Ще вчора вранці то були пальці піаніста: доглянута шкіра, охайно обрізані нігті. А сьогодні можна було подумати, ніби ці руки належать якомусь будівельникові.
Холлі поплескала Артеміса по плечу.
— Та вже дарма, — втішила ельфиня. — Нічого ж іншого нам не лишається. Що швидше ми порятуємо Нижні Рівні, то швидше вирушимо визволяти твого батька.
Артемісове обличчя змінилось, але якось незбагненно — його риси мовби не знали, у який вираз їм скластися. Ельфиня задумалась: а що ж такого вона сказала? Для неї ці її слова були просто спробою підтримати товариша з команди — кожен боєць вимовляє щось подібне по сто разів на день. Але схоже було на те, що Артеміс не звик бути членом команди, рівним серед рівних.
— Ти тільки не думай, що я раптом запалала дружніми до тебе почуттями, — застерегла капітан Куць. — Просто якщо вже я даю слово, то виконую його.
Артеміс вирішив не відповідати. Не хотілося ще разок дістати кулаком у ніс.
Вони спустили відкидний трап і залишили шатл. Дно печери було всіяне уламками граніту й всіляким будівельним сміттям, яке Мульч зі своїм небожем залишили тут сто років тому. На стінах мов зорі мерехтіли — м’яке сяйво фосфоресценції.
— Це місце — геологічне чудо! — вигукнув Артеміс. — За ідеєю, тиск на такій глибині мав би вмить нас розчавити — але ми живі, нівроку нам.
Він став навколішки, щоб краще роздивитися плісняву, яка вкрила заіржавілу банку з-під фарби.
— Тут навіть є життя!
Мульч висмикнув з-поміж двох каменів погнутого молотка.
— Так ось куди він подівся! А я його стільки тоді шукав… Ми тут трохи перестаралися з вибухівкою, коли готували шахти для цих колон. Тож тут трохи й… насмічено.
Холлі вжахнулася. Чарівний Народ вважає таке ставлення до довкілля за
