Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

— Що з тобою, Мульче? — запитав Корч, у голос якого вкралися нотки стурбованості.

— Вилаште! — невиразно прохрипів Мульч. — Вилаште жараж же!

Корчеві очі розширилися від жаху. Він збагнув, що саме зараз має статися.

— Нагору! — просичав він. — Усі нагору!

Повз Мульча вони видряпалися трохи вище й притислися одне до одного у тісній трубі. І дуже вчасні. Мульч розслабився, випустивши таку кількість гном’ячих газів, яких вистачило б, щоб надути тент для мандрівного цирку. А тоді поставив спідню щелепу на місце.

— О, яке полегшення! — видихнув він. — Забагато повітря в цій глині. — А тепер, Джуліусе, чи не міг би ти відвести цей прожектор від мого обличчя? Ти ж знаєш, які в мене стосунки зі світлом.

Командувач перевів прожектор в інфрачервоний режим.

— Гаразд, ми сюди видерлись, але як нам вилізти з цієї труби? Ти ж не прихопив з собою свого улюбленого різака?

Гном осміхнувся.

— Які проблеми? Хороший злодій завжди подбає про свій повторний візит. Ось гляньте-но сюди.

Мульч тицьнув пальцем у якусь ділянку титанової колони-труби — на перший погляд, вона нічим не вирізнялася на загальному тлі.

— Я, звісно, замаскував свій потайний хід. Ось це — зовсім не титан.

Корч не стримав усмішки.

— Ну й хитрющий же ти халамидник! І як тільки нам пощастило тебе спіймати?

— Вам просто поталанило, — відповів гном-клептоман і штурхнув ліктем у те місце, яке щойно показав. Назовні випала чимала округла латка, відкривши вилазку, пророблену сто років тому. — Ласкаво просимо до «Лабораторій Кобой»!

Одне за одним вони видерлися у тьмяно освітлений коридор. Опостінь стояло штабелями по четверо візків на повітряній подушці. Освітлювальні стрічки над головою працювали на мінімальній потужності.

— А я ж знаю це місце, — зауважив Корч. — Був тут, коли ми перевіряли лабораторії, перш ніж видати дозвіл на встановлення додаткової зброї. Ми перебуваємо за два коридори від комп’ютерного центру. У нас є реальний шанс туди проскочити.

— А яка ситуація з ДНК-гарматами? — поцікавився Лаккей.

— Вельми непевна, — визнав командувач. — Якщо датчики гармат нас не визнають за «своїх», ми пропали. Причому ці гармати можуть бути запрограмовані на знищення представників зразу кількох видів.

— Таки непевна ситуація, — погодився тілоохоронець.

— Я ладен побитися об заклад, що гармати нині вимкнуто, — провадив Корч. — По-перше, приміщення напевне кишить гоблінами, і навряд чи всі вони потрапили сюди через головний вхід. По-друге, якщо О’Гира звинуватили в організації цього невеличкого заколоту, Кобой повинна прикинутися, ніби й її зброя небоєздатна, аби в поліції та Ради не виникло підозр.

— А який у нас план дій? — запитав Лаккей.

— Особливого плану я не маю, — признався командувач. — Щойно ми звернемо за ріг, як опинимося в полі зору відеокамер. Тож підемо напролом. Рухаємось якомога швидше, а по дорозі знешкоджуємо все, що нам трапиться. Зброю конфісковуємо. Мульчу, ти лишишся тут і розшириш тунель — на той випадок, якщо нам доведеться швидко відступати. Всі готові?

Холлі простягла вперед руку.

— Панове, для мене було великою честю працювати з вами.

Командувач і тілоохоронець поклали свої долоні на її руку.

— І для мене.

— І для мене.

А тоді вони дружно закрокували по коридору в напрямку комп’ютерного центру. Троє героїв, озброєних одним пістолетом і двома електрошоковими кийками, проти двохсот гобліняк, озброєних до зубів. Гай-гай, які примарні були їхні шанси на перемогу!

— Сторонні! — захоплено пропищала Опал Кобой. — Сторонні проникли в будівлю!

Дрюк ближче підступив до плазмового екрану системи спостереження.

— Чи ти ба, Джуліус! Чудеса та й годі. Видно, ваш ударний рій трохи перебільшив результати своєї роботи, чи не так, генерале Сплюню?

Сплюнь люто облизнув свої очі. Лейтенант Найл негайно позбудеться своєї шкури, не дожидаючи весняного рівнодення, коли плазуни зазвичай линяють.

— Ми можем увімкнути ДНК-гармати? — пошепки, схилившись до вуха Опал, запитав Дрюк.

Піксі похитала головою.

— На це потрібен певний час, кілька хвилин. Гармати перепрограмовано на знищення ДНК гоблінів.

Дрюк обернувся до чотирьох гоблінських генералів.

— Пошліть один загін з тилу, а другий хай нападе з флангу. Здається, вони прямують до комп’ютерного центру. То ми їх там і накриємо.

Після чого Дрюк Глодів кинув на плазмовий екран переможний погляд.

— То ж треба, як доладно все склалось! Навіть краще, ніж сам я запланував, — пробурмотів він. — Тепер настала моя черга, Джуліусе, познущатися з тебе!

Артеміс тим часом поринув у роздуми. Схрестивши ноги, він сидів на камені й подумки програвав різні варіанти порятунку батька, коли вони повернуться до Арктики. Якщо мафія до Артемісового прибуття встигне переховати батька десь у неприступному місці й виставити охорону, тоді зможе спрацювати лиш один план. Проте ризику при цьому не оберешся. Артеміс ще дужче напружив свою думку. Має, має бути інший вихід…

Але тут його увагу привернув якийсь чудний мелодійний звук, що долинав із порожнистої опори. От ніби хто протяжно грав на фаготі. «Гном’ячі гази, — здогадався він. — Усередині цієї колони добра акустика».

Потрібен справжній мозковий штурм. Аби народилась одна-єдина кришталево чиста ідея, що пробилася б крізь цей бруд, у якому він опинився, й врятувала становище.

Однак через вісім хвилин плин його думок знову був порушений. Цього разу — криком про допомогу. Мульч потрапив у біду, й чути було: по-справжньому мучиться.