Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

справжній злочин.

— Мульче! Ти порушив стільки законів, що мені й пальців на руках забракне, аби злічити всі твої порушення. Як діждешся тієї твоєї дводенної фори, то швидше воруши ногами, бо поженусь за тобою саме я!

— Ось ми й прийшли, — повідомив Мульч, пускаючи Холліну погрозу повз вуха. Йому вже стільки погрожували, що тепер те все скочувалося з нього мов з гуски вода.

В одній з опор зяяла чимала дірка. Гном любовно погладив гострі краї.

— Алмазний лазерний різак працює від невеличкої атомної батарейки. Ті зубки прогризуться крізь що завгодно.

— Пам’ятаю я той твій різак, — сказав Корч. — Якось ти мені ним мало голови не відтяв.

Мульч розчулено зітхнув:

— Веселі були деньки, правда, Джуліусе?

Корч відповів гномові «корчуватим» копняком у зад.

— Досить балачок, каторжнику! Берися вже жерти лайно!

Холлі засунула руку в дірку.

— Є повітряні потоки. За стільки років тиск повітря з міста вирівняв тиск у цій печері. А то б зробилися з нас плескатики, мов скатики.

— Зрозуміло, — відповіли командувач і тілоохоронець. Обидва збрехали.

Мульч розщебнув свого заднього клапана.

— Я прориюсь до самого верху, а там зачекаю на вас. Ви ж тут повідкидайте, скільки зможете, того, що вилітатиме з дірки. Стінки я обмазуватиму переробленою глиною, щоб тунель не заліпився знову й щоб був вам прохід.

Артеміс застогнав. Йому просто нестерпна була сама ідея: лізти крізь перероблену Мульчем глину! Тільки думка про батька штовхала його вперед.

Гном заліз у дірку в колоні.

— Розійдись! — скомандував він і розчахнув щелепи.

Лаккей умить відскочив набік — ні, більше вже він не підставиться під удар гном’ячих газів!

Мить — і Мульч до пояса зник у титановій колоні. За кілька секунд його й зовсім не стало видно. Опора затремтіла, видаючи чудні й не вельми апетитні звуки. Шматки глини ударялися об металеві стіни. Із дірки полетіли назовні глина й усякі уламки — їх викидало дужим потоком повітря.

— Оце так-так! — захоплено прошепотів хлопець. — Та з десятком таких, як він, я б пограбував навіть неприступний Форт-Нокс. Та що там Форт-Нокс…

— Не смій про таке й думати! — суворо застеріг Корч. А тоді обернувся до Лаккея. — Отже, що ми маємо?

Тілоохоронець дістав свого пістолета.

— Один пістолет «Зіг Зауер» із дванадцятьма набоями в обоймі. Це все. Але пістолет я залишаю собі, оскільки жодне з вас його навіть не підніме. Ви двоє озброїтеся чим-небудь по дорозі.

— А я? — запитав Артеміс, хоча й так знав, яка буде відповідь.

Лаккей подивився хазяїнові в вічі.

— А ви, пане, залишитеся тут. Це ж військова операція. Там ви тільки марно загинете, а допомогти нам не зможете нічим.

— Але ж…

— Моя робота — захищати вас, Артемісе, а тут, здається, найбезпечніше місце на всій планеті.

Артеміс не став більше сперечатися. Слуга висловив те, що й так уже прокручувалося в його голові. Часом геніальність — важкий тягар…

— Гаразд, Лаккею. Я зачекаю на вас тут. Якщо тільки не…

Лаккеєві очі звузились.

— Якщо тільки не що?

— Якщо тільки я чого-небудь не придумаю.

Поліційна площа

Становище у штаб-квартирі поліції було майже безнадійне. Бійців Легіону, які ще залишилися, капітан Келп розташував колом — поліціянти залягли за перевернутими робочими станціями. Гобліни посилали залп за залпом у розбиті двері, а у медиків-чудодіїв не зосталося й краплини зцілювальних чарів. Отож поранені так і лишалися пораненими — спливали кров’ю.

Члени Ради безпорадно тулились за спинами бійців. Усі — за винятком командувача льотного відділення Віняї, яка наполягла, щоб і їй видали електричну гвинтівку. І поки що вона жодного разу не схибила.

Техніки все так само гарячково підбирали коди доступу до кабінету, де замкнувся «зрадник»-кентавр. Але Клопіт Келп не надто сподівався на успіх. Якщо вже О’Гир замкнув двері, то тільки він і міг їх відімкнути.

Ну, а «зрадникові»-кентавру лишалося тільки стукати кулаками та тупотіти копитами в безсилій люті. Жорстокий Дрюк зумисне зробив так, щоб О’Гир міг спостерігати перебіг битви крізь непробивне скло своєї кімнати.

Здається, жодної надії вже не було. Навіть якщо Джуліус і Холлі отримали його послання, вже надто пізно було зарадити біді. В горлянці О Тирові пересохло, губи потріскалися. Все його зрадило. Його комп’ютер, його інтелект, навіть його вбивчий сарказм. Усе…

Під «Лабораторіями Кобой»

Щось мокре плюхнулося Лаккеєві на маківку.

— Що це було? — просичав він у бік Холлі, яка замикала вервечку.

— Краще й не питай, — прохрипіла йому капітан Куць.

Сморід стояв нестерпний — навіть фільтри поліційного шолома не могли дати йому ради.

Вміст опори прів-бродив протягом цілого сторіччя, але, судячи з запаху, лишився таким самим отруйним, як і того дня, коли його туди залито. Коли не став ще отруйнішим. «Принаймні, — втішав себе тілоохоронець, — мені не доводиться це жувати».

Очолював процесію Корч, розганяючи непроглядну пітьму порожнистої колони міні-прожектором свого шолома. Опора здіймалася під кутом сорока градусів, а всередині її, через рівні проміжки, були пороблені жолобки для кріплення титанового наповнювача.

Мульч бездоганно виконував свою роботу — переробляв вміст колони-труби. Але ж відходи повинні були десь діватися. Хоча слід віддати Мульчеві належне: він ретельно все пережовував, щоб не лишалось завеликих неперетравлених шматків.

Диверсійна група вперто посувалася вперед — по самі вуха в тому, про що краще було не