Артеміс Фаул. Місія в Арктику - Йон Колфер

Операція відбулася швидко і, як і все, за що бралася Опал Кобой, ефективно. Менше ніж за п’ять секунд гармати знову завмерли на своїх лафетах. Завдання виконано. Загальний підсумок — двісті паралізованих гобліняк.

— Оце так! — мовила Холлі, переступаючи через тіла гоблінів, що лежали рядами й гучно хропіли. — А я вже думала, нам край.

— І не кажи, — погодився Корч.

Дрюк копнув ногою одерев’яніле тіло Сплюня.

— Як бачиш, Артемісе Фауле, ти не звершив жодного подвигу, а тільки даремно занапастив своє життя, — мовив він, видобуваючи з кобури свого «Зуха». — Твої друзі там, за дверима, ти тут, гоблінів паралізовано, й незабаром їхню пам’ять буде стерто, причому особливо небезпечними для здоров’я препаратами. Все йде так, як я й задумав. — Він усміхнувся до Опал, що ширяла над ними. — Точніше, як ми задумали.

Опал і собі усміхнулася.

В іншій ситуації Артеміс не втерпів би й зронив яке-небудь дошкульне зауваження. Але наразі всі його думки поглинала смерть, що дивилася йому в обличчя.

— Зараз я перепрограмую гармати на знищення твоїх друзів, далі поверну поліції контроль над зброєю і зрештою завоюю світ. І ніхто вже не вдереться сюди, не втрутиться й не зупинить мене.

Не варто розкидатися такими словами, особливо коли ти лиходій, якого світ не бачив. Так можна й біду на власну голову накликати.

Лаккей промчав коридором і приєднався до Холлі й Корча, які стояли за дверима оперативного центру «Лабораторій Кобой». Крізь кварцове скло дверей він побачив… Артеміса! Там стояв його хазяїн, і в нього цілився бластером якийсь потворний ельф! Отже, попри всі Лаккеєві настанови й застороги, панич Артеміс таки зумів опинитися у смертельній небезпеці… Ну і як тілоохоронцеві виконати свій обов’язок, коли його підопічний так і норовить стрибнути у ведмежу яму?

Лаккеєва кров зануртувала. Вірного тілоохоронця відділяли від його хазяїна самі лиш невеличкі двері. Хай і броньовані, але призначені стримувати тільки ельфів з їхніми бластерами. Лаккей відступив на кілька кроків.

Холлі здогадалася, що той задумав.

— І не намагайся! — застерегла ельфиня. — Ці двері спеціально укріплено.

Але тілоохоронець не відповів. Бо вже й не міг говорити. Цивілізований Лаккей потонув у морі адреналіну й грубої сили, а натомість з’явився Лаккей первісний.

Із диким риком велетень-тілоохоронець кинувся в атаку на двері, зосередивши всю свою неймовірну силу в правому плечі. Такий удар міг збити з ніг гіпопотама середньої величини. Що ж, ті двері успішно відбивали пряме влучання бластера й помірний фізичний натиск, однак на лаккеєстійкість їх же не випробовували. Броня зім’ялась, мов звичайнісінька фольга.

Інерція винесла Лаккея на саму середину зали.

Слідом за ним у приміщення заскочили й Холлі та Корч, що зупинилися лиш для того, щоб підібрати «свинорили», які валялися біля паралізованих гоблінів.

Дрюк відреагував миттєво. Схопивши Артеміса за горлянку, він виставив хлопця перед собою як щит.

— Усім ні з місця, а то я вб’ю цього багноїда!

Але Лаккей не почув нічого. Його остання розумна думка була: «Будь-що знешкодити того ельфа!» І тепер це була і єдина мета його життя. Простягши руки, він рвонув уперед.

Холлі відчайдушно стрибнула й вчепилась за Лаккеїв пояс, але тілоохоронець ніби й не помітив, що на ньому хтось повис.

— Лаккею, зупинись! — прохрипіла ельфиня.

Той мовби й не чув її.

Холлі й далі висіла на ньому, тільки тепер гальмувала, впираючись у підлогу п’ятами.

— Зупинись! — повторила вона, цього разу ще й з гіпнотичними чарами.

Лаккей мовби прокинувся від глибокого сну, тверезомислячий солдат умить витіснив у ньому печерну людину.

— Правильне рішення, багноїде, — сказав Дрюк. — Дослухайся до слів капітана Куць. Я певен, ми зуміємо домовитись.

— Жодних домовленостей, Дрюку! — твердо мовив Корч. — Для тебе все закінчено. Тож відпусти хлопчика.

Дрюк погрозливо махнув своїм бластером.

— Зараз я його й справді відпущу. Туди, звідки не вертаються.

Це був Лаккеїв найгірший кошмар. Його підопічний опинився в руках психопата, якому вже немає чого втрачати, а він, Лаккей, нічим не може зарадити…

І тут задзеленчав телефон.

— Ніби мій, — машинально зронив Артеміс.

Ще один дзвінок. Таки точно його мобільний телефон. Просто дивовижно, що ця штука ще працює взагалі, зважаючи, крізь які злигодні їй довелося пройти. Артеміс відкрив футляр і дістав мобільника.

— Слухаю!

Час, здавалось, завмер. Ніхто з присутніх не мав жодного уявлення, чого сподіватися далі.

Артеміс кинув телефон Опал Кобой.

— Це вам дзвонять.

Піксі різко спікірувала й піймала крихітний апарат. Дрюк тяжко задихав. Його мозок іще нічого не збагнув, а тіло вже здогадалося, до чого воно йдеться.

Опал піднесла мобільний телефон до свого гостренького вушка.

— …Таке скажеш, О’Гире! Невже ти гадаєш, що я заварив усю цю кашу, аби ділитися владою бодай з кимось? О ні! Щойно ця крутиголовка розв’яжеться, як з Опал Кобой станеться трагічний нещасливий випадок — а то й кілька трагічних нещасливих випадків.

Піксіне обличчя вмить зблідло.

— Ти! — вереснула вона.

— Це підступи ворогів! — запротестував Дрюк. — Вони намагаються налаштувати нас одне проти одного.

Але, хоч його язик і брехав, очі промовляли щиру правду.

Усі піксі, попри невеличкі розміри, вирізняються страшенною злостивістю. Спочатку вони довго-довго терплять,