Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

може, її перерізати ножиком? А чи краще перепалити сірником? Випалити такий отвір, щоб "Шишечка" змогла крізь нього опуститися вниз?.. Розумна думка, варто її зрівняти з люлькою Твінаса!.. Китичка, не гаючи часу, витяг із вуха коробочку з сірниками, тернув сірником і обережно, щоб той не погас, ткнув ним у дротину...

Що потім сталося, песик пригадає пізніше, мов якийсь сон: неначе грім загримів, і наче блискавка блиснула, неначе вибухнув страшний вулкан... Китичка, перелякавшись, устиг, проте, натиснути на зелену кнопку, зачинити віконце, і "Шишечка" кулею полетіла до "Срібної шишки", немов курчатко, за яким женеться яструб...

А різноколірного плетива довкола планети наче й не було...

На спаленій планеті

Сідаючи на землю, "Срібна шишка" стукнулася значно сильніше, ніж на планеті квітів. Відчинилися дверцята, спустили східці, і пасажири рушили надвір. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотіла надіти свої обнови. І коли вона показалася на східцях, Легарія аж позеленіла від заздрощів: довгенька з прорізом на боці спідничка, на голові елегантно пов'язана хустинка — приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твінаса, і товстун аж пихтів від хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Він перепочив і мав бадьоріший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: після розвідки його неначе хто прибив — хоча лише завдяки йому "Срібна шишка" змогла сісти.

Усі чекали, поки спуститься Менес, — він був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломі і рукавиці.

— Як почуваєте себе, розвіднику Китичко? — повернув він темні окуляри до песика.

— Я... мені... так... ні, — пролепетав Китичка.

— Набавились? — запитав пілот.

— На... набавився, — заїкаючись, відповів песик і підібгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" — прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрівники, висадившись із корабля, була цілком протилежна тій, що на планеті квітів. Куди не кинь оком, — скрізь лежала чорна земля, стирчали обгорілі дерева, курився попіл, вітер розносив чад і дим.

Мандрівники, пригнічені похмурим видовиськом, не насмілювались відходити від "Срібної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кілька кроків, розплющила й заплющила очі.

— Я нюхом чую згарище, — розширила вона ніздрі.

— Напевно, — причвалав до неї Твінас, — тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

— То добре! — прояснів Китичка.

— Фе, як негарно! — нагримала на нього начальниця. — Тільки безвідповідальні створіння можуть радіти із стихійного лиха.

— Про... пробачте, — песик аж упрів.

— Одначе, де ж моя люлька? — спохопився товстун. — Хай йому лихо, мабуть, у кораблі забув!

— Я зараз принесу, — озвався Китичка.

— Ні, я сам, — рушив до східців Твінас. — Може, коли більше лазитиму, то у вазі полегшаю і начальниця не буде насміхатися.

— Щира правда! — похвалила начальниця. — На критику треба реагувати!

— Що це так гуде у "Срібній шишці"? — наставив вухо Кадриль.

— Резервуари корабля всмоктують повітря, — пояснив пілот.

— Може, давай стрибнемо подивитися, — не міг устояти на місці Кадриль, видно, він зовсім очуняв.

— Ніяких стрибань поодинці! — суворо заборонила начальниця. — І до того, он уже темніє.

Справді, сонячне коло на очах чорнішало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

— Ясно, — глипав очицями на сонце Твінас, спускаючись із корабля, — одна половина чорна, а друга — світла, і, як сонце крутиться навколо себе, так змінюється день на ніч.

Тільки встиг він це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрівники рушили далі. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твінаса, і товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув і здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помітив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

— Твінасе, — нарешті наважилася вона, — давайте пройдемо так, щоб нас ніхто не почув.

— Пройти? Щоб не почули? — заворушився, заметушився, загудів товстун і так повернув убік, що ледь не впав — добре, що Ейнора тримала його за крило. — Тут... тут... тут ніхто не почує.

— Я хочу, — тихо указала Ейнора, — поділитися з вами однією турботою, однією головоломкою.

Від несподіванки і щастя товстун остовпів. Ейнора, горда, відлюдна Ейнора, хоче з ним поділитися думками, турботами і навіть головоломками!.. Хай йому безліч лих, чи ж може бути більше щастя, ніж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б і загадку кубика?!

— Ейноро... я... вам... — затремтів у нього басок. — Для вас... моя люлька... мій мозок... моє...

"Серце" він не встиг сказати: перервала Легарія.

— Ви тільки погляньте, два голубочки як воркують, — насміхалася вона. — Оце-то парочка! Варто було Ейнорі натягти на себе пристойнішу ганчірку, як наш тюхтій став бабієм... фі!

— Ви! Як ви смієте... — зблідла від образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалібно промовила: — Прошу пробачити.

— Не знаю, — скривилася Легарія, — не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпіння вичерпалося. Ще один вибрик, і...

— Прошу сісти у всюдихід! — пролунав за спиною спокійний голос пілота.

Всі обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тільки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених коліщатках, —