Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Ву... вулкани, правда? — хриплим від хвилювання голосом запитав Китичка.

— Тут трапилося те, — відповів паяц, — що повинно було трапитися. Обов'язково, раніше чи пізніше.

— То добре! — знову вихопилось у Китички. — Я... я перепрошую.

— Я їм казав, кричав із сцени театру, що так буде. Маріонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяців ніхто не слухає, від паяців жадають лише сміху та витівок.

— Ви занадто хаотично розповідаєте, — зробила йому зауваження начальниця Легарія. — Чи не змогли б ви тверезіше доповісти про ситуацію?

— Він і без ситуацій розповідає дуже добре, — заперечив Кадриль. — Так, друже, веди й далі.

Останній ріжок темніючого сонця ще встиг освітити біле, мов папір, обличчя паяца і надзвичайно стомлені очі. Коли він знову заговорив, його слова долинали із безпросвітної темряви:

— Все почалося з пташки — спокійної, сумирної, вкритої білим пір'ячком пташки, ха-ха-ха... — В темряві сміх паяца пролунав якось прикро і навіть страшно. — Справа в тому, що така пташка була одна-однісінька на всю планету: коли всі інші птахи вили гнізда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакиті неба, закусивши в дзьобі квітучу гілочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, і того виявилось досить. Першим зацікавилось пташкою місто Омасія. "Негаразд, — сказав володар міста, — що така біла, сумирна, беззбройна пташка літає одна-однісінька і ніхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько візьме та й поцілить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". І на високій вежі поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрість у іншого міста, Онавії: "Ото знайшлися опікуни. А може, ми краще зуміємо піклуватися білою пташкою і охороняти її?!" І вони поставили двох вартових з гвинтівками. Тоді озвався володар третього міста й показав, як він може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтівками і однією гарматою. Після цього, звичайно, і четверте місто не захотіло бути гіршим за інших і на охорону пташки пожертвувало цілий танк...

І як розвели змагатися за безпеку білої пташки, і як почали міста одне за одним озброюватись до самих зубів! І що більше озброювались, то більше вихвалялися: "Ну скажіть: чи ще яке інше місто зробило стільки на благо пташки, як наше? Ми, і тільки ми справжні її опікуни і захисники. Ура нашому місту і ще раз ура!"

А люди в тих містах? Вони геть обідніли, ходили з затягнутими поясами і запалими животами — адже все йшло на оборону пташки, тобто на нові полки солдатів та гори зброї... Ну хто міг повірити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стільки, скільки міг проковтнути семиголовий дракон?

— Оце тобі! — вже не сплеснув, а розвів лапами Кадриль. — Ніхто не повірив би!

— Скажіть, — пробасив Твінас, смокчучи свою люльку, — а де була і що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

— Пташка? — Паяц гірко засміявся. — Через ті змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всіх із голови вилетіла. Усі навіть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впізнали б... Ніхто, жодна людина не знала, де та пташка і що вона робить. Може, й справді якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кіт спіймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тією квітучою гілочкою і зварив із неї юшку... Тільки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

— Картинки? — пожвавішав Китичка. — Як би мені хотілося побачити її на картинці!

— А що було далі? — наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. — Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб інше місто не загарбало і не використало на захист тієї пташки. Отож міста почали відгороджуватись одне від одного — дедалі вищими і щільнішими стінами та дротами, і так усе переплелося, що найменша пташка і та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... — знову гірко засміявся паяц. — То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попіл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якійсь дротинці в огорожі, і вогонь перекинувся б на гору бомб, і вибухи покотилися б по всій планеті...

— А скажіть, — знову запитав Твінас, — хто ж ті проводи підпалив?

Паяц провів очима по чорній пустелі.

— Цього, — він стрепенув обпаленою шапочкою, — вже ніхто ніколи не взнає. Бо тільки я один залишився... один на всю планету.

— А чому ви так вирішили, що ви один? — запитав Твінас.

— Із висоти змія я не бачив ніяких ознак життя на планеті, — пояснив Улюс Тулюс. — А вже від часу вибуху минуло тридцять діб.

— Тридцять днів і тридцять ночей, правда? — уточнив дуже схвильований Китичка.

— Правда, — підтвердив паяц.

— Ой, як добре! — від радості песик так підскочив, що замалим із всюдихода не випав.

Усі здивовано й сердито подивилися на розвеселілого песика, лише Менес дивився кудись убік крізь свої темні окуляри, в яких одне скельце було тріснуте.

— Не дивуйтеся, — пояснила паяцові начальниця, — наш Заїка Смішко не зовсім дозрілий і сміється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тільки подякувати вам за корисну інформацію та ще побажати якнайкращих успіхів у вашому житті. На все добре.

— Щасливої путі, — сказав паяц і похнюпив голову.

— Але, — заворушився Кадриль, — як же він тут залишиться один-однісінький?