Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усі сіли назад у всюдихід і рушили в напрямку "Срібної шишки".

— Не було в мене чого йому подарувати, — винувато промовив Твінас. — Хіба що люльку...

— А я хіба рукавичку, — зітхнула Ейнора, яка весь час мовчала.

— Захотілося здихатися рукавички? — ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарія, у якої геть зіпсувався настрій через втрачений значок. — Нікуди ти від рукавички не втечеш, принцесо, нікуди!

Ейнора вся зіщулилась і знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленіючого каменя, на якому сидів паяц; швидко світало, і стало видно спочатку шапочку, потім плечі, рукава, камінь... Всюдихід погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срібної шишки", і лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все світлішою і світлішою, а на тому місці, де зовсім недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений німий знак запитання. Щось прийшло в голову песикові, і те щось було таке важливе, що він потихеньку виплигнув із заднього сидіння "Шишечки" і помчав назад до каменя. Він тільки задасть паяцові запитання, одне-однісіньке запитання, а потім вітром полетить назад до "Срібної шишки"...

Мандрівники схаменулись, що немає Китички, лише тоді, коли по східцях збиралися входити в корабель.

— Оце тобі, — першим занепокоївся Кадриль, — немає Китички!

— Я, — зізналася Ейнора, — чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

— Ніде він не дінеться, — заспокоїв Твінас. — Скоро повернеться.

Всі посідали в крісла, і тільки Кадриль зостався надворі на верхній сходинці, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крім того, він побоювався, що за наказом начальниці можуть підняти сходи і, недовго думаючи, полетіти.

— Чи всі пасажири на своїх місцях? — утрете почулося із кабіни пілота.

— Китичка! — вигукнув знадвору Кадриль, — Китичка ще не повернувся!

— Ніякої тобі дисципліни, — сердилася Легарія. — Вчи їх, вчи дисципліні, організованості, і як горохом об стіну! Фі!

— Може, мені пошукати? — вирвався Кадриль.

— Біжи, біжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! — зовсім роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумці, шукаючи другий значок, але нічого підходящого не знайшла.

— Побіжу, що буде — те буде, — вирішив Кадриль і одним стрибком опинився на землі. Він пустився в той бік, звідки був приїхав всюдихід. Ось і камінь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, — мабуть, збирається садити квасолинку.

— Скажи, — ще здалека гукнув до нього Кадриль, — чи не бачив ти мого друга, Китичку?

— Того, який подарував мені квасолинку?— запитав паяц.

— Так. Він десь пропав, а нам час вилітати.

— Він, — махнув рукавом паяц, — побіг он у той бік. Задав мені одне питання і побіг.

Кадриль скільки мав духу помчав у тому напрямку. Він. так поспішав, що не здогадався довідатися, яке ж питання задав його друг. Біг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу річище. Від жару вода із нього випарувалася, на дні дибилися шматки порепаного мулу, під ним темніло глибоке дно. Китички ніде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далі було небезпечно: темніло, можна було самому легко заблукати і не знайти корабля.

Кадриль геть засумував і вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зітхання і схлипування. Він щодуху побіг до чорніючого згарища діброви і побачив свого Друга — він лежав на купі головешок, які ще тліли.

— Оце... тобі... маєш... — тільки й вимовив Кадриль, не вірячи своїм очам, і кинувся рятувати Китичку.

— Китичко... братику... — мимрив він, тягнучи свого друга. — Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсім темніло.

— Китичко, — щосили трусонув зайчик свого друга песика, — відізвися!.. Китичко, це я, твій Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повні сліз очі.

— Покинь мене, — прошепотів він. — Летіть собі...

— Але скажи мені, що таке? — не відставав Кадриль.

— Невже, — схлипнув песик, — ти не розумієш?

— Нічого я не розумію, — захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

— Я, — долинув із темноти голос Китички, — я вернувся до каменя і задав паяцові запитання... Одне запитання: скільки на цій планеті триває доба... день і ніч... і... і... довідався, що тридцять діб... це... це... тільки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темніє і розвидняється...

Так, смужка сонця вже провіщає новий день, нову добу планети.

— Ну то й що, що п'ять годин? — Кадриль знову вдав, що нічого не розуміє.

— П'ять годин тому, тридцять діб цієї планети тому, я... я підніс до переплутаного дроту запаленого сірника... і спалахнуло тоді, немов блискавка... загриміло, наче справжній страшний грім... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив. Я, і тільки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий біль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

— Китичко, братику мій, — він обняв обома лапами голову песика і пригорнув її до таємної кишеньки, вірніше, до того, що билося за кишенькою. — Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти