Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська
— Я знаю, що тобі прийшло, — Легарія метнула суворий погляд на песика. — Треба дивитися тверезо: в кораблі не тільки немає вільних місць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? — повернулася вона до пілота Менеса.
Та пілот не сказав ні "ні", ні "так". Він і не захитав шоломом, і не кивнув.
— Пілот не заперечує! — вигукнув Кадриль. — Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!
— Ура! — підтримав Китичка. — Він може зручно влаштуватися у "Срібній шишці", там є вільне крісло, ось що мені прийшло в голову.
— Лізь у кораблик, братику, — нагнувся над паяцом Кадриль, — і поїдеш з нами. Вперед!
— Справді? — не міг повірити Улюс Тулюс.
— Що не на єсть справді, — засвідчив Китичка.
— Сядь біля мене, — запропонував Твінас, стискуючи крильцями свій тулуб, щоб звільнити більше місця.
Вперше у паяца засяяли від радості очі, почервоніли бліді щоки. Весело заметлявши рукавами, він хутко вліз у всюдихід і, тримаючи змія, сів на сидіння. Колеса швиденько закрутилися, і незабаром спереду заблищав корпус "Срібної шишки". Мандрівники радісно переглянулися, а Кадриль навіть легенько підштовхнув.
— От побачиш, раз-два — і опинишся на Тандадриці.
— А там знайдеш цілу дюжину лялькових театрів, — вторив Кадрилю Китичка.
— Вони, чого доброго, не поділять тебе між собою, — говорив Кадриль.
— А то ще здорово між собою за тебе почубляться, — додав Китичка.
Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалі похмурнішало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замітав землю біля колеса всюдихода.
— Прошу... зупинитися, — жалібно промовив він.
Всюдихід зупинився, і паяц зліз на землю.
— Ти що-небудь забув узяти? — поцікавився Кадриль.
Паяц мовчки затряс головою, підійшов до задимленого каменя і виліз на нього.
— Мені прийшло в голову, — зашепотів друзям Китичка, — що він хоче перед дорогою посидіти і помовчати, як і ми тоді в лісі біля багаття.
Мандрівники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить і попрощається зі своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорніло, а Улюс Тулюс як сів, так і сидів на камені, втупивши очі в безкраї згарища.
Першим увірвався терпець у начальниці.
— Шановний, — звернулася вона до Улюса Тулюса, — ваш регламент давно закінчився. Не зловживайте терпінням колективу.
Паяц наче й не чув.
— Як я бачу, — пробурчала начальниця, — ми будемо мати ще одного неорганізованого мандрівника.
— Улюсе Тулюсе, — в один голос погукали Кадриль і Китичка, — сідай, поїдемо! Поспіши!
Паяц стрепенувся, немов його зі сну розбудили, і сказав:
— Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.
— Оце тобі маєш! — остовпів Кадриль.
— Братику, що трапилося? — занепокоївся Китичка.
— Я не можу покинути свою батьківщину, — звичайним голосом відповів паяц. — Крім мене у неї більше нікого немає. Як же я покину її в годину нещастя?
Він став на камінь і подивився навкруги. Ріжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочці, і все потонуло в темряві.
— Як же я покину її?.. — повторив Улюс Тулюс.
— Але що ти тут один робитимеш? Один у полі не воїн, — прогув баском Твінас.
— Може, мені вдасться виростити тут квітку або деревце, — відповів паяц.
— А потім що? — запитав Китичка.
— Якщо розквітне цвіт, то прилетить і бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.
— Улюсе Тулюсе, — знову запитав Твінас, — де ж ти візьмеш зернят, якщо навкруги самі попелища?
Улюс Тулюс не відповів — мабуть, не мав чого відповісти.
— А мені, — сказав Китичка, — мені прийшло... — Коли песик замовк, щось затріщало: це він обома лапами відривав свій носик-квасолинку, — ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконі в коритці і цвіла червоним квітом. Бери!
Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив із всюдихода і, ставши на задні лапи, подав паяцові квасолинку.
— Дякую, — сказав паяц. — Кращого подарунка і бути не може.
Слідом за Китичкою вискочив із всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось із своєї таємної кишеньки і відрізаючи ножичком.
— А від мене, — сказав він паяцові, — візьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолі, коли вона почне рости аж до самого неба, — пожартував зайчик.
— Які ви благородні! — схвильовано сказав паяц.
— А я, — на диво всім підвелася з місця Легарія, — я вручу ось що!
І вона, відстебнувши значок, урочисто подала його паяцові, не сумніваючись, що почує у відповідь: "Від імені всієї спаленої планети я скажу: ви найблагородніша, а ваш подарунок — з-поміж усіх подарунків найцінніший і життєво найнеобхідніший!"
Та він лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камінь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жмені так, немов хтось збирався у нього її відняти! "Яке несвідоме створіння!" розчарувалась
