Подорож у Тандадрику - Вітауте Юргісівна Жилінська

— Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? — занепокоїлась начальниця.

Песик подивився на неї пронизливим поглядом.

— А мені і в голову не прийшло!.. Мені промайнуло в голові... мені блиснуло в голові, мені вдарило в голову... кі-кі-кі... мені стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кі-кі-кі... подивіться!

Лише зараз усі побачили, як крізь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мішечка, тоді весь мішечок з намальованими на ньому джинсами, а потім із джинсів вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розірване хутерце із шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...

— Пасажир уже всередині? — пролунав спокійний голос пілота.

— Пасажир усередині! — закричав Китичка. — Весь пасажир усередині!

Дверцята корабля зачинились, а песик, відстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дістався, а немов горобець спурхнув до стелі. Кадриль теж злетів угору, і друзі, перевертаючись у повітрі, намагалися обійнятися.

— Друже мій! — захлинався від радості Китичка. — Повернувся!

— Насилу, — зізнався Кадриль. — Квітка підняла мене до самої нитки.

— Квітка?! — ахнули всі пасажири.

— Вона саме, — хитро усміхнувся у вус Кадриль. — Я її гарненько попросив — і вона раз — і підняла!

— Треба позбутися тверезого розуму, щоб повірити в таку нісенітницю, — заявила Легарія.

— Що сталося? Як це було? — нетерпляче закліпала віями Ейнора.

— Блукач повернувся, — прогудів басом Твінас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не тріснув. Потім, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: — Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срібної шишки"?

— Так, — з гордістю кивнув головою Кадриль.

— Хай йому лихо! — з захопленням вигукнув великий сищик.

— Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшов би такий розумний вихід, хоч би довелося висіти на нитці цілу подорож! — не міг втриматися від гордості за свого друга Китичка.

— Але, — зізнався Кадриль, — лапа у мене болить. І, крім того, я знову дуже замерз.

Аж тепер песик розгледів, яка змучена мордочка у його друга, які запалі щоки — особливо та, з половиною вуса.

— Ну й ну! — спохопився песик. — Який я гава! Сідай у моє крісло, ось на шарфик, щоб тобі потеплішало... — Він рішуче висмикнув з-під Легарії картатий шарфик.

— Облиш! Як ти смієш у своєї начальниці виривати шарфик! — зарепетувала Легарія.

— Шарфик належить Кадрилю ще від часів вогнища! — сміливо відповів песик. М'яко постеливши, він притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далі, то його долала слабість. Щойно тепер, після всього пережитого, він відчув, який він виснажений, змучений всілякими страхіттями. Зайчик зручно вмостився у кріслі, вистромив з-під шарфика обмотану ниткою лапу, і Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.

— Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, — вмовляв друга Китичка, залізши сам під крісло.

— Так... — промимрив Кадриль, — засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.

— Що... кадриль? — аж затнувся Китичка.

— Я танцював кадриль з Ейнорою.

— Зі мною? — здивовано підвела голову лялька.

— Так... і коли б ти себе побачила! Ти літала по залі, мов ластівка, в тій одній рукавичці, зате в бальній сукні, а біля декольте — букетик незабудок, справжніх незабудок. А твої очі...

— Мої очі?! — У Ейнори ледь не випав із рук клубочок.

— Теж кольору незабудок, — невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очі були заплющені! — Ти була як справжня принцеса!

— І коли, — зітхнула Ейнора, — я матиму пристойну сукню? Мені соромно у цій обшарпаній... Коли б мені ножиці, голка і якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собі сукню чи хоч спідничку.

— У мене є голка у тапці... — Твінас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорі.

— А ножиці я можу організувати, — понишпорила в сумці Легарія. — Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефіцит. Або зробімо так: я дам тобі клаптика, а ти поший мені пелерину, а що залишиться, — буде твоє.

— Не треба, — гордо відповіла Ейнора, — без очей мені дуже важко шити.

— Ось ножиці, і знай, — подала начальниця, — щоб повернула!

— Я ж їх не з'їм, — відрубала лялька, але вмить схаменулася й покірно подякувала: — Дякую, що позичили.

— Гляди мені! — пробуркотіла Легарія. — А клаптика не дам.

— Ейноро, — не витримав Китичка. — Знаєш, що мені прийшло в голову? А ти відріж від шарфика і пошиєш собі хоч спідничку.

— Справді? — зраділа Ейнора.

— Псувати такий чудовий і дорогий шарфик? — розгнівалася начальниця. — Я забороняю!

— От і не заборониш, шарфик не твій! — відрубав їй Китичка.

— Шарфик мій, — промимрив крізь сон Кадриль. — Китичко, візьми ножиці і відріж скільки треба.

— Тоді, Ейноро, поверни мені ножиці, — простягла лапу Легарія.

Але Китичка встиг першим схопити ножиці, чикнув ними і відтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, і Ейнора так взялася до роботи,